У серпні 1884 року колекція Д. Яворницького була визнана однією з кращих на VI археологічному з'їзді в Одесі. Щоправда, кропітку дослідницьку роботу дуже гальмувала нестача коштів. Доводилося працювати ще й учителем історії в Харківській жіночій гімназії Н. Григорцевич, а також давати приватні уроки. Та матеріальні нестатки ще можна було якось стерпіти, а от наступ реакційних сил на українську культуру та її діячів завдав Д. Яворницькому величезних прикрощів. Бо ще 1876 року «Государ імператор… повелів: 1) не допускати ввезення в межі імперії… будь–яких книжок, виданих за кордоном малоросійською говіркою; 2) заборонити друкувати й видавати в імперії оригінальні твори й переклади тією ж говіркою, за винятком тільки: а) історичних документів, пам'яток і б) творів красного письменства… без відступів од загальноприйнятого російського правопису; 3) заборонити також різні сценічні вистави і читання на тій же говірці, а також і друкування нею текстів до музичних нот; 4) заборонити газету “Киевский телеграф”». На Яворницького начепили ярлики українофіла і «сепаратиста». Про ставлення молодого вченого до цього свідчить його лист до полтавського вчителя Г. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: «Якби Ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом».
Позбавлений можливості працювати в Харківському університеті та й узагалі спокійно жити в Україні, він 1885 року опинився в Санкт–Петербурзі. Відірваний від січових степів, дніпровських заплав, Яворницький спочатку переживав тяжку душевну кризу. І лише його велика працелюбність приносить розраду. Викладацька робота в різних навчальних закладах столиці імперії (зокрема, в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівиць, приватній гімназії Стоюніної, в театральному училищі) не заважає його науковим студіям про Запорожжя. У санкт–петербурзький період життя він опублікував чимало робіт, присвячених історії запорозьких козаків, серед них — «Острів Хортиця на річці Дніпрі».
Як учений, Д. Яворницький прагнув відтворити життя запорозького козацтва в усіх його виявах — не лише військово–політичному, а й культурно–психологічному та морально–побутовому. Дослідник «непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю жизнь их: внутренняя жизнь народа дает возможность познать дух его, его умственные и нравственные силы, его способность или неспособность к культуре, наконец, его оригинальность и самодеятельность». Такий широкий погляд на завдання історичної науки вимагав знань із суміжних галузей (археології, етнографії, топографії, орієнталістики тощо) і, відповідно, пошуків нових способів їх втілення, що неминуче підводило вченого до перехідних — між історіографією та художньо–етнографічним життєписом, «синкретичних» жанрових форм відтворення дійсності. Так виникли поняття «історик–художник» і «художня історія», що були втілені у співпраці дослідника та митця — Д. Яворницького й І. Рєпіна — під час створення живописного шедевра, яким світ милується вже понад століття.
Картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» І. Рєпіна послужила певним поштовхом Дмитрові Івановичу для дослідження життя й подвигів славного кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. А до цього часу він уже зібрав чималий матеріал для другого тому «Истории запорожских Козаков» (побачив світ 1895 року), який охоплював весь період діяльності Івана Сірка. Цей матеріал повністю ввійшов до тому й послужив основою для написання історичної монографії «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків».
«Беда, братику, случилась большая: обвинен в неблагонадежности и удален со службы, — писав Дмитро Іванович Я. Новицькому із Петербурга 12 вересня 1887 року, дізнавшись про зміст таємного листа міністра освіти І. Делянова до попечителя Санкт–Петербурзького навчального округу з пропозицією позбавити його права читати лекції. — Циркуляры разосланы по всем учебным округам с воспрещением принимать меня где бы то ни было. За что, и сам не знаю; говорят, впрочем, о каком–то доносе из Харькова или из Киева. Что делать, пока ничего и не приберу. Положение под конец может быть ужасным. В случае крайности, уеду куда–нибудь в хутор. Но опять что там делать? Пока живу на паях: в трех комнатах четыре человека и усиленно работаю над своим «Запорожьем». Кажется, эту осень удастся–таки напечатать. Это меня пока и держит в П[етербурге]. Вот, братику, удар так удар! […]. И что это за бедствия валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как–то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так, махнул рукой да и шабаш. Будь что будет, а хуже того, что есть, не будет».
1888 року Санкт–Петербурзький цензурний комітет і Головне управління в справах друку прийшли до спільного рішення — заборонити видання праці Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».
A в 1891 році грянув новий грім: циркуляр міністра цього разу категорично заборонив Д. Яворницькому викладати в російських навчальних закладах «за тенденційний вияв у лекціях антипатії до московської історії й уряду та пристрасть до історії Малоросії». Царська адміністрація запропонувала Д. Яворницькому поїхати на три роки до Ташкента чиновником особливих доручень при генерал–губернаторові Туркестану для археологічних досліджень у Середній Азії. По суті це було заслання (1892–1895). Сам Д. Яворницький пізніше писав: «Висланий з Петербурга, я пробув в Середній Азії 3 роки». За наказом від 5 квітня 1892 року довелося вирушати в трирічне «відрядження» до Середньої Азії на посаду молодшого чиновника особливих доручень при туркестанському генерал–губернаторові для історико–топографічного вивчення краю. І цей час Дмитро Іванович використав в інтересах науки. Під час заслання до Середньої Азії Д. Яворницький продовжував посилено працювати над монографією про народного героя І. Сірка.
1894 року побачила світ монографія «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків».
Улітку 1896 року Дмитро Іванович ще раз відвідав могилу кошового. «Якби ти бачив, з якою радістю мене встріли діди та дядьки, якби ти бачив, які пом'янки я устроїв на могилі славетного Сірка, якби ти почув, як мені виспівали там пісні старозавітні, якби ти знав, які я про Сірка записав предания!.. Сам набрав тієї святої землиці з–під самого пам'ятника Сіркові і держу тепер у себе як саму найдорогшу для мене святиню», — писав учений у листі до К. Білиловського.
Розділ восьмий
Лист турецькому султану
1667 рік став тим «історичним рубіконом», що на десятиліття визначив долю українських земель. Україна розділена надвоє: у селі Андрусові біля Смоленська між Польщею і Росією укладене перемир'я, за яким Правобережжя повернулося Польщі, а Лівобережжя разом із Києвом відійшло до Росії. Поділеною Україною керували лівобережний та правобережний гетьмани. Але й це не принесло миру на українські землі. Внутрішні чвари та міжстаршинську боротьбу за владу супроводжувало прагнення гетьманів заручитися зовнішньою підтримкою. Саме на цей період припадає спроба гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (1627–1698) заручитися турецьким союзництвом задля об'єднання під своєю булавою обох частин України. Проти такого союзу з одвічним ворогом православної віри рішуче виступила Запорозька Січ, очільником якої тоді був кошовий отаман І. Сірко, що уславився успішними походами проти турків і татар. Тому після кількох вдалих походів на Лівобережну Україну султан Мухаммед IV почав виношувати плани приборкання найнебезпечнішої сили, що йому протидіяла — козаків і Запорозької Січі.
На думку істориків, саме на цей період і припадає можливе звернення султана Мухаммеда IV до запорожців та легендарна відповідь йому січового товариства.
З козацьких часів побутує переказ, за яким турецький султан Мухаммед IV вимагав від запорожців припинити набіги на землі свого васала — кримського хана. Свої вимоги він виклав у листі, якого надіслав на Січ: «Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможний воїн, невідступний хранитель Гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися нам добровільно і без жодного опору, і нам вашими нападами не змушувати перейматись. Султан турецький Мухаммед IV».