Алька не відповіла. Тераса наближалася до другого улюбленого куточка Іона — місцини, забудованої на взірець оазису в пустелі.
Оазис у поясі жовтих і сріблясто-сірих горбів був надзвичайно красивий. Вінок із пальм, очерету і квітучих чагарників охоплював невеличке бірюзове озерце.
— Летимо над Оазисом Веселощів, — вдавано байдужим голосом сказав Іон. А сам чекав на вигуки захвату.
— Вода має досить-таки приємний колір, — ввічливо визнала Алька.
Іон так люто глянув-на неї, що Робік поклав йому на плече руку. Алька аж здригнулася, побачивши, як зблід Іон.
— Що сталося? — занепокоїлася вона. — У тебе щось болить?
— Ні! — відказав Іон.
Але Алік усе зрозумів і похитав головою.
— Гляньте ліворуч, — «вів далі Іон, — це Стартова вежа головної траси!
Тераса непомітно, але впевнено набирала швидкість. Вони вже летіли на висоті п'ятдесяти метрів.
Іон байдужим голосом давав пояснення, солідно і люб'язно виконуючи роль гіда. Пролетіли над другим і третім житловими селищами, спортивним парком, головними майстернями і залом мистецтв.
— Увага, — промовив Робік. — Дев'ять двадцять.
Цієї миті поручні крісел зімкнулися навколо екскурсантів. Це означало, що тераса зараз почне набирати швидкість.
Обрій враз нахилився, краєвид пойнявся млою і замиготів унизу, вітер засвистів у вухах, аж подих їм перехопило. Тривало це п'ять хвилин.
За ці п'ять хвилин Іон усе передумав і зрозумів. А зрозумівши, чому близнюки байдужі до тутешньої природи, відразу ж пробачив їм. Однак вирішив трохи відігратися.
«Ви заслужили, — подумав він, дивлячись на профіль усміхненої Альки, — ви заслужили невеличкий урок. Він вам стане в пригоді. Може, навіть у великій пригоді. Особливо тобі, красуне».
Тераса стала повільно знижуватися.
З-за обрію показався стрункий силует Головної Стартової вежі… Тепер вони летіли все повільніше й повільніше. Ще двісті метрів, сто… Нарешті поручні крісел розімкнулися.
Тераса без найменшого поштовху чи шелесту опустилася біля самісіньких дверей вежі.
Всі четверо зіскочили з крісел. Двері були вже відчинені.
Робік сказав:
— Дев'ять двадцять п'ять.
— Ходімо! — вигукнув Іон і перший зайшов до Головного Залу вежі.
За ним убігли близнюки, а останній, з властивою кожному роботу скромністю, переступив поріг залу Робік.
— Прийшли нарешті? — сказала Гелена Согго.
— Прийшли! — вигукнула Чандра Рой — мати Аліка та Альки, найкрасивіша з усіх жінок, яких будь-коли бачив Іон.
— Невже ви забули, що батькові й матері, які йдуть на роботу, слід казати «до побачення»? — суворо запитав Орм Согго.
Звісно, це були жарти. Адже діти прибули точно за п’ять хвилин до відльоту.
На платформі Головного Залу Стартової вежі стояло шістдесят дорослих людей. Дві групи по тридцять чоловік, весь склад дослідної станції, відомої під назвою «Перший Розвідник».
Шістдесят осіб? Це небагато. Але шістдесят таких людей!
— Прийшли все-таки? — усміхнувся Марім, головний пілот.
Дорослі були вже зовсім готові до робочого вильоту — всі в сріблястих комбінезонах і прозорих шоломах, з портативними обчислювачами в руках. Перша група, якою керував головний пілот Марім, стояла в лівій половині залу. Друга група, якою командував Орм Согго, заступник головного пілота, зібралася праворуч.
— Екіпажі на місцях? — задав традиційне питання Марім.
— Екіпажі на місцях, — відповів Орм Согго.
Тепер можна прощатися. Іон підбіг до Гелени та Орма, близнюки — до своїх батька й матері, а через кілька секунд з обох боків Головного Залу відкрилися проходи, куди першими ввійшли обидва пілоти — Марім і Орм. Ще кілька секунд… Гелена й Чандра помахали дітям, а потім уже ніхто не звертав уваги на підлітків, що стояли посеред величезного залу. За хвилину дорослі пощезали в протилежних проходах, які вели на стартові площадки. Стіни тихо зімкнулися за людьми, ніби гладінь води.
— Ходімо швидше, — сказав Іон. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.
— Що? — здивовано перепитали близнюки.
— Швидше, — підганяв Іон і побіг, але не до дверей, а до голубого квадрата посеред підлоги — площадки швидкісного ліфта.
— Якщо встигнемо, — швидко пояснив Іон, — то побачимо їхній старт.
— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.
— Вихідна камера, готові! — наказав Іон ліфту.
Навколо них ледь чутно зашелестіли, змикаючись, стінки ліфта. На мить зробилося тихо. Ці ліфти — не найприємніший засіб зв'язку. Підіймаєшся чи спускаєшся, завжди паморочиться голова, тисне в потилиці, перехоплює подих.