Окна этой комнаты кажется находились на 2-3 этаже, поэтому даже если бы я смогла через них как-то выбраться это все равно означало или остаться калекой или подвергать своих малышей опасности.Единственным и безопасным выходом оставалась дверь. Я принялась осматривать комнату Чтобы найти хоть что-то чем можно было отбить ручку на дверях и тем самым их открыть. И вот я нашла то, что искала. В одном из углов комнаты стоял небольшой кофейный столик, а на нем стояла тяжелая раритетная настольная лампа. Если я правильно все продумала, то она должна выдержать и помочь мне. Как только я взяла ее в руки и сняла с нее все лишнее чтоб мне ничего лишнего не мешало делать удары, в замок двери вставили ключи совершили несколько оборотов. Дверь начала открываться и в следующее мгновение в комнату вошли.
- Ты - сорвалось с удивления и страха у меня с губ - мои глаза округлились, а в голове стало кружиться...
- Ну привет Кармино.
***Від імені Ніколо***
Машина рушила. А це означало що мої найдорожчі люди в безпеці. Якраз в момент відбуття Карміни автоматні черги закінчились. Зараз в мене було дуже важливе завдання. Я мав врятувати тих хто ще був живий. Діставши телефон я зробив один дзвінок та сказав лише одне слово щоб мене зрозуміли та прислали на поміч з десяток озброєних хлопців навчених вбивати і оком не мигнувши.
-Чекаю... - сказав я і поклав слухавку.
Повернувшись в бік входу я дістав пістолет та тихо почав пробиратися до дверей. Коли я діставався до хлопців які були поранені або вбиті я брав патрони та декілька інших пістолетів на випадок якщо мій заклинить, а перезаряджати його може коштувати мені дуже дорого.
Коли я був вже біля дверей я зупинився та притулився спиною до стінки. Я став слухати. Всередині було чутно лише стогін тих хто був поранений але ще живий. Після того як ми з Віко вивели Карміну, з будинку більше ніхто не вийшов. Масштаби заподіяного вражали. На прийомі було вдвічі більше людей ніж я запросив. Там були сім'ї з дітьми. Дідько там були навіть вагітні жінки на пізньому терміні. Я заплющив очі та вперше за все життя почав благати бога щоб діти та вагітні врятувалися. Поки я чекав підмоги в будинку знову почали лунати постріли. Виродки почало добивати тих хто ще був живий. Не витримавши більше ні хвилини я взяв пістолети в обидві руки та ввійшов в двері. Побачене змусило мене скривитися. Я ніколи не крився і не боявся крові чи бачити тіла померлих. Були навіть моменти коли я сам міг настільки сильно знущатися з своєї жертви що ті помирали не від отриманих травм, а від того що їхнє сердце не витримувало та просто зупинялося.
Але зараз я бачив зовсім інше. Стіни були повністю в крові. На підлозі один на одному лежали тіла людей. Їх було настільки багато що здається ними можна було заповнити чверть футбольного поля. Всі хто прийшли порадіти чудовій новині сьогодні зустріли свою неминучу смерть.
Побачивши покидьків які погубили десятки ні як найменше сотню життів, я націлив на них пістолети і відкрив вогонь. Пуля в голову одному, іншому в живіт, а інші встигли вибігти на подвір'я і сховатися за стінами будинку.
- Дідько - викрикнув я розуміючи що якщо підмога не приїде зараз же то я не врятую тих хто ще живий та й свою сім'ю захистити не зможу.
Сидіти довго в своєму укритті я не міг адже будь-якої мити ті покидьки могли обійти мене з іншого боку і розстріляти на місці. Тому виглянувши краєм ока в бік дверей я почав шукати нове місце для укриття.
Моїм рішенням були сходи на другий поверх, що могло дати мені фору в декілька хвилин, та можливість взяти нову зброю із схову моїх хлопців. Але щоб добігти до сходів мені потрібно було подолати як мінімум 50-60 метрів та зробити два повороти по коридору. Якщо я буду занадто повільний отримаю як мінімум цілий магазин патронів, і стану схожий на решето. Але вибору в мене не було. Тому зібравшись із силами та знявши з себе зайвий одяг який сковував мої рухи, я підвівся на коліна і зробивши один ривок вперед вибіг із свого укриття, я попрямував до сходів. В момент бігу, боковим зором я побачив як в отвір дверей просунули дуло автомату, цей момент ніби хтось уповільнив. До сходів залишилося близько 20- 30 метрів. Збоку почулося перезарядження зброї, а наступної миті на курок натисли.....
***Від імені Карміни***
- Ти - промовила я і завмерла посеред кімнати, а моє обличчя перекосила гримаса жаху, страху та нерозуміння що відбувається.
- Ну привіт Карміно...
- Що? Як? Як це можливо? Ти... Ти ж....
- Якщо план детально спланований та відпрацьований десятки.. ні сотні разів, то нічого не можливого немає - сказала стоячи попереду мене та лукаво посміхаючись Ванда.
Кажучи чесно я очікувала що завгодно, але такого повороту подій не могли б мабуть уявити найталановитіші сценаристи та режисери. Мій мозок дуже активно намагався переварити все що сталося за останні... Дідько я навіть не знаю скільки часу пройшло з моменту коли мене викрали. А найголовніше це те, що моя подруга яку як я бачила на власні очі розстріляли на прийомі, як тепер виявляється ціла та неушкоджена.
- Але як?
- Вандо, досить з нею панькатися - сказала заходячи в кімнату струнка смаглява блондиниста дівчина з блакитними як чисте небо очима та пухкими нафарбованими червоною помадою губами - в нас мало часу, а її ще потрібно перевести в інше місце, приспи ти її вже нарешті...
- Стояти - заверещала я та підняла руки з розібраною лампою готуючись відбиватися - я хочу пояснень, що тут в біса відбувається і хто ти така?
- Ніколо тобі нічого не розповів про мене? Хах точно... Не приємно познайомитися, мене звати Валері - посміхнувшись губами на один бік сказала дівчина і схрестила руки на грудях
Спершу я нічого не зрозуміла. Ким була ця дівка для Ніколо. Ми стояли навпроти один одного і ніхто не робив ніяких рухів. Мої думки та спогади були повністю зайняті ім'ям Валері, а ж допоки я не згадала...
- Ти?
- Все ж таки сказав.. А я хотіла довести тебе до сказу, але здається мені потрібен інший план...
- Якого біса тут відбувається? Що ти від мене хочеш? Нащо я тут?
- Все дуже легко! Я хочу отримати Ніколо разом з його владою, або лише його владу... - потім буде зрозуміліше що саме я отримаю
- Ти ж мала загинути? - сказала я і в моїй голові з'явилося ще більше питань, а ситуація в якій я опинилася ставала ще заплутанішою
- Не загинула, так само як і Ванда... Що ти що Ніколо обоє були так вражені болем втрати що в свою чергу навіть не помітили підміни... А тебе заплутати було ще легше.
- Я не розумію...
- Ось! Відповідь на все " Я не розумію" ти завжди була дурепою, ти не могла збагнути що Едуардо тебе не кохав, а лише використовував в своїх цілях, ти збагнула що насправді поряд з тобою весь цей час була не твоя подруга, а лише смертельно хвора дівчинка яка була дуже схожою на Ванду і яка на щастя погодила за велику компенсацію зіграти цю роль. Але нажаль вона не знала що їй доведеться пережити відрізання язика та те що зовсім скоро вона стане схожа на.. решето. Але це вже її проблеми... А Ніколо... Ніколо був настільки вбитий горем втрати коханої та ще ненародженого немовляти, що навіть не помітив що ми з тією дівчиною були зовсім різні... Вона була нижчою, колір її очей був карий, а волосся світло русяве. Але він не зрозумів цього.... Він та всі інші думали що це через мою травму та постійні ліки які начебто мені вливали в лікарні. Але минув час і я повернулася що закінчити розпочату тоді справу і ти мені не завадиш.....
Від почутого моя нижня щелепа відвисла, мої очі опустилися від розуміння того що Ніколо тоді так підло зрадили і намагаються це зробити навіть через стільки років. Поки я перебувала в шоці то навіть не помітила як Ванда зробила до мене декілька ледь помітних кроків. Зробивши різкий випад в перед вона вігнала голку шприца мені в стегно та швидко ввела ліки якими він був наповнений. Від різкого вводу ліків стегно дуже заболіло. Ванда схопила мене за передпліччя та відштовхнула в бік ліжка. Через вагітність я стала слабша, через те що більшість часу я проводила в ліжку мої м'язи ослабли, тож скільки я не намагалася боротися або вириватися все було марно. Згодом в вухах почало дзвеніти, в роті пересохло так що язик прилип до піднебіння, голова запаморочилася і я перестала виловлювати суть всієї ситуації, я перестала розуміти що зі мною відбувається, де я знаходжуся та хто попереду мене. Згодом в очах з'явилися дивні біло чорні цятки які з'являлися перед очима кожного разу коли я їх відкривала. Білий спалах перед очима, різкий пронизуючи й головний біль що змусив мене з силою замружити очі та здається навіть закричати від болю пройшов моїм тілом неначе током, здається мене знудило просто на ліжко..
- Дідько там занадто велика доза - сказала Валері підбігаючи до ліжка
Але цього я в же не бачила та не чула... Малюки почали штурхатися з такою силою що здавалося зараз розірвуть мене з середини... Я знову закричала але вже від сильного болю в низу живота...
- Валері... - закричала Ванда вказуючи на закривавлену постіль та білизну - вона втрачає малюків....