— Усе дуже просто, брате Гільйоме! — єпископ волів звернути на мене увагу. — Адже ви колись воювали? Віслюк, нав’ючений золотом, візьме будь-яку фортецю.
Пов’язка заважала відповісти, та й говорити не було чого. Я вже зрозумів — зрада.
Цілком підходяща зброя для Його Преосвященства. Поки сотні віланів лізли по стрімкому схилу, найголовніше відбувалося десь у тиші.
Латники були вже неподалік від струмка. Селянин у сірому одязі, як і раніше, біг попереду, й раптово здалося, що я бачу його не вперше. Я придивився, картаючи свої короткозорі очі, й нарешті зрозумів. Святий Бенедикте, мені слід було здогадатися! Це Пуаньяк! Арман де Пуаньяк, чоловік псевдо-Жанни, татусь покинутого без нагляду маленького Пелегрена. Отже, монсеньйорові ні до чого було його шукати. Сам знайшовся!
Латники перебралися через струмок. Тепер їхній стрій розімкнувся, і я зміг побачити полоненого. Спочатку я не впізнав його — людина була напівгола, босоніж, у дивних широких штанях, уся обв’язана грубими мотузками. І лише коли воїни були вже зовсім близько, я впізнав бідолаху. «Демон»! Бідолашний Пилип д’Еконсбеф.
Юрба оточила переможців, але латники, відштовхуючи цікавих ратищами списів, рушили просто до намету. Люди бігли слідом, проте варта зімкнула стрій, пропускаючи лише тих, хто вийшов із замку. Першим до Його Преосвященства підбіг де Пуаньяк. Він був веселий — і водночас переляканий. Упавши навколішки, Арман швидко проговорив щось басконською. Єпископ посміхнувся й простяг йому внизану перснями руку.
Вартові, вдаривши списами об землю, застигли перед наметом. Двоє штовхнули Пилипа, й хлопець упав на коліна. На його обличчі я помітив сліди крові. Молодший д’Еконсбеф захищався — але явно не в шкірі «демона».
Арно де Лоз нетерпляче махнув рукою, й двоє латників опустили перед ним списи зі страшними трофеями. Першу голову я впізнав одразу — слуга, той що старший. Обличчя другого заливала кров, і лише придивившись, я зрозумів, хто переді мною. Поганий жереб випав старому сеньйорові Гуго! «Лорґи — нащадки янголів, які спустилися на землю…». Якщо й так, то Високе Небо залишило їх.
Командир варти взявся доповідати — теж басконською, точніше дикою сумішшю басконскої й «ланг д’ок». Дещо вдалося зрозуміти. Підземний хід! Пуаньяк провів ним латників, вони ввірвалися в донжон… Вартовий не без задоволення розповів про те, як вдалося захопити одного з «демонів» живим.
Здається, й тут не минулося без Пуаньяка.
Тепер дещо стало зрозуміло. Де Пуаньяк добре знав сестер де Гарр, які бували в замку, й одна з них, напевне, показала йому підземний хід. А потім єпископ запропонував Арманові вуздечку того самого віслюка, нав’юченого найпотужнішою зброєю. Втім, особливо вантажити віслюка не довелося. Де Пуаньяк давно потрапив на гачок, адже він напевно знав, що його дружина — самозванка, тож його легко можна було притягнути до справедливого єпископського суду. А може, за ним водилися й інші гріхи.
Єпископ вислухав вартового й підняв угору руку з хрестом. Гомір поволі почав стихати.
— Діти мої! — загримів над долиною сильний густий голос. — Добрі християни міста Пам’є й усієї нашої благочестивої єпархії! Волею Господа ми здолали клятих демонів у їхньому лігвиську. Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його!
— Хай воскресне! Смерть… Смерть демонам! — відповіла тисячоголоса луна.
— Великою є влада пекла, але вона — ніщо перед силою Господньою. Ніщо не врятує слуг Ворога! Зараз ви побачите, як зброя, освячена в ім’я Господа нашого, вразить нелюда!
Я поглянув на Пилипа — хлопець застиг, повільно поводячи головою. Схоже, він навіть не усвідомлював, що відбувається. І я раптом повірив: д’Еконсбеф-молодший — не вбивця. Усе, що він міг нахимерити, — це вийти до багаття, біля якого відпочивають подорожани, й змахом пазуристої лапи відмахнутися від меча, ніби від обридлої оси.