Шестеро вартових схилили списи, і єпископ, не кваплячись, окропив вістря святою водою. Навколо стояла мертва, страшна тиша. Люди чекали. Зараз на їхніх очах відбудеться неймовірне — те, що розповідатимуть онукам, а ті передадуть далі, далеким нащадкам. Страта демона! Велика перемога Христа над Ворогом і слугами його.
Воїни підняли списи. Ті, хто стояв, оточуючи Пилипа, поквапилися відійти вбік. Я хотів відвернутися, та все-таки змусив себе дивитися. Я повинен побачити. Навіть якщо нікому буде розповісти…
— Стійте! — голос пролунав, немов нізвідки. Здавалося, той, хто говорив, десь поруч, але слова долинали згори, немов заговорило небо.
— Стійте! В ім’я Господа, не чіпайте його!
— Он він! Он! Демон! — сотні голосів, перебиваючи один одного, загриміли над долиною, сотні рук простяглися в бік замку. Я озирнувся — між зубцями однієї з веж темніли два силуети.
— Демон! Демон! З ним баба! Ця… демониця!
Гадати не доводилося — Анжела й сеньйор Домінік. Латники де Лоза полінувалися як слід оглянути замок.
— Не чіпайте його! — голос знову затопив долину. — Якщо ви до нього доторкнетеся, то загинете! Загинете всі!
Крики стихли. Люди здивовано оглядалися — голос, який долинав з небес, змушував задуматися.
— Ми — добрі християни. Відпустіть мого брата, інакше, клянуся кров’ю Христовою, дуже мало хто з вас повернеться додому!
— Діти мої! — Його Преосвященство, нарешті, отямився. — Великою є сила Ворога. Але не піддамося їй. На коліна, діти мої! Славімо Господа!
По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо…».
Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.
Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.
— Підніміть його!
Латники налягли на списи, й тіло д’Еконсбефа повільно піднялося над землею.
— Смерть демонові! — прогримів голос єпископа. — Нехай уславиться Господь!
— Смерть! Смерть! — відгукнулася долина. — До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!
Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу кам’яні брили…
— Не піддамося! — де Лоз підняв руку із хрестом вище. — Помолімося, діти мої!
Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.
— Ми візьмемо замок! — прогримів голос єпископа. — Ми зруйнуємо це диявольське капище!
І тут в очі вдарило світло — нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полум’я. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін…
Мені схотілося протерти очі, але руки були зв’язані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.
— Не вірте диявольському обману! — прокричав єпископ. — Моліться, діти мої! Я з вами!
Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися — й вірили.
Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом — останнє, що може створити сеньйор Домінік.
Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.
Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.
Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ…