— Мало, — посміхнувся я. — На щастя, таких недоумків…
— Я — народний герой! — розбійник підхопився й ударив себе кулачиськом у груди. — Я не недоумок! Я доумок!
Збагнувши, що ляпнув щось зайве, розбійник трохи скис і знову опустився на солому.
На щастя, таких доумків не так багато.
Частину перевішають, а частину переманять на службу. Наприклад, на посаду начальника єпископської варти. Харчі, житло — і влада, звісно ж.
Він взявся чухати потилицю. Я зрозумів — клюнуло. Нарешті, де Гарай недобре гмикнув:
— Гаразд… Тоді поясніть мені, отче Гільйоме, чому я вас повинен відпустити? Адже ви до цього ведете, чи не так? Ви — посланець Орсіні, ви — чернець найбагатшого монастиря королівства…
— Тому, що я не хочу палити людей. Я спробую завадити Його Високопреосвященству. Як — ще не знаю. Але ви нічого не втрачаєте, доблесний сеньйоре де Гарай. Якщо не вийде, мене, швидше за все, вб’ють і без жодного вашого втручання. Не єпископ, то Орсіні.
Схоже, ідея йому сподобалася. Розбійник знову гмикнув:
— Кажете, ваш абат — отець Сугерій — теж проти Орсіні? Гаразд… А якщо я вас відпущу, де Лоз одержить своє?
Я хотів відповісти щось невизначене, але з подивом почув свої слова:
— Я цю падлюку спалю!
— Отак уже краще! — де Гарай зареготав. — А то — «не хочу палити!» Добре, попе, може, й порозуміємося. Мені самому вся ця витівка не надто до душі. Тільки от що…
Він зам’явся, потім скосив око вгору, в бік ляди.
— Де Лоз обіцяв моїм хлопцям дещо, коли вас прикінчать. Не дуже багато, певна річ. Ви не подумайте, ми, звичайно, за народ… І як як вас випустити? Мої хлопці, вони… Ну, не зовсім доумки… Ви ж заковані!
Отже, я не дарма старався! А може, й дарма — треба було відразу ж цьому заступникові за народ запропонувати пригорщу золотих.
Я посміхнувся й відігнув підпиляний «браслет» на лівій руці. Потім звільнив праву.
— Це для початку, сину мій. Зараз ви підніметеся й поставите своїм доумкам ще діжку вина, щоб випити за перемогу над попами й сеньйорами. А це вам на похмілля.
Я підсунув до себе «Світильник» і відкрив другу схованку. Пальці намацали туго згорнутий пергамент. Ні, не це. Те, що мені потрібно, під ним.
— Тут двадцять візантійських солідів. Досить?
Очі де Гарая полізли на лоба. Їхній вираз мені не дуже сподобався, а тому я дістав із-за пояса виріб отця Єгудиїла.
— А це для тих, хто буде надто жадібний.
Я натиснув на виступ — і лезо, ледь здригнувшись, застигло просто перед носом розбійника. Він клацнув щелепою, потім ковтнув:
— Двадцять солідів… — він переводив погляд із золота на вістря ножа, і я зрозумів, що розбійник вагається. Гроші перед ним, а мій ніж — слабкий захист. Отже, треба викинути ще одну карту.
— А це — я дістав пергамент, — доручення на дім Барді в Тулузі. За цим документом я можу отримати будь-яку суму під поручництво Сен-Дені. Але отримати можу лише я — і ніхто інший.
Щелепа захисника пригноблених знову клацнула, потім почала відвисати. Нарешті він перевів подих:
— Ну, попе! Ланцюги ж бо… Ну, хитрий! Покажи доручення!
Він довго зі знанням справи розглядав пергамент, потім повернув і похитав головою:
— Усе точно! А я все думав, чого ви тоді нас дрюками почастували? Ну, звісно, — за золото своє боялися. Усі ви попи такі, за мідяк повіситеся! Просту людину готові зі світу зжити за грошенята. Он тиждень тому в Тулузі — страшно згадати!
— У Тулузі? — я неквапливо сховав золото в пояс, застромив пергамент у рукав і, діставши терпужок, зайнявся останнім «браслетом». — І що було в Тулузі, сину мій?
Він був згоден, і я вирішив не звертати уваги на теревені.
— Он як? — він косував на терпужок. — Вам би, отче Гільйоме, в розбійники, а не в попи! А в Тулузі ваші схопили одного жонглера і його дочку за те, що ті ризницю обчистили. Він — це ще таке, але ж вона зовсім дівчинка. То їм руки відрубали, падлюки. Та ще й замкнули у в’язниці до кінця днів!
Я мало не впустив терпужок. Анжела?
Але що він каже? Тиждень тому?
— Кого схопили? Жонглера? — якомога байдужіше поцікавився я.
— Ну, так. Із Мілана. Ризницю вони обчистили хвацько, що й казати…
Отже, Тіно Міланець і дочка його Анжела сидять у тулузькій в’язниці. Так, цікаво… Бачить Святий Бенедикт, як цікаво!
— Піду! — де Гарай підвівся й знову скосив око на ляду. — Поставлю хлопцям ще барило. Тільки, попе, щоб без обману!
Я міг би побажати йому того самого, але стримався. Не обдурить! Розмова про плани Його Високопреосвященства була корисною, але головне — вексель на дім Барді. Отець Сугерій знав, яку книгу брати нам у дорогу…