Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.
— Агов, отче Гільйоме! Швидше!
Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…
У домі всі спали — хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір — точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.
— Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.
Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».
— Золото… Яке хлопцям…
— У Пам’є й отримаєте, сину мій.
Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:
— Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі — самі знаєте…
III
Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців — або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?
Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.
Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:
— Отче Гільйоме!
Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.
— А що ж далі, отче Гільйоме?
— Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…
— Та не про те я…
Знову — важке зітхання.
— Роз’ятрили душу! Отже, нам попів і дворян не перемогти? А що тоді робити?
— Ви мене запитуєте? — здивувався я. — Попа й дворянина?
— То ви ж священик! Порадьте!
Згадав! Цікаво, якої поради він від мене чекає?
— Треба йти, — нагадав я. — Поговоримо на ходу.
Він кивнув, і ми пішли далі. Я задумався — треба відповідати.
— Сину мій, цей світ несправедливий. Але він ніколи й не був справедливим, відтоді, як наш праотець Адам згрішив, а Каїн пролив першу кров. Він і не буде справедливим — ще довго, поки Господь знову не спуститься на землю.
— Чув, — відгукнувся розбійник. — Вам легко казати!
— Мені не легко це казати. Простіше сказати, що світ легко виправити. Якщо є багаті й бідні, досить лише перебити багатих, і тоді бідних не буде? Так? Зруйнувати владу світську, принизити владу духовну й побудувати щось справедливе. І щоб якомога швидше.
— Думав я про це! — голос де Гарая пролунав якось невпевнено. — Ми із хлопцями як вип’ємо, так і починаємо про це саме справедливе суспільство радитися. Але що виходить? Без влади людям не можна — це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є — Жан Зжуйбарана…
— Як?!
— Ну-у-у, — трохи зніяковів розбійник. — Він, взагалі, Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося… То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.
— Ви самі відповіли, сину мій, — кивнув я. — У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор — отець Гонорій — пише, що суспільство — як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити — це вже вам видніше. Ви ж народний герой!
Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с…», — після чого обережно пройшов уперед.
— Усе тихо! Ходімо.
Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину…
— Святий Бенедикт! — прошепотів я й перехрестився.
…Купа темного каміння — залишки кам’яного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.
— Навіщо ми сюди прийшли?
— Але так — найкоротший шлях! — здивувався де Гарай. — Звідси до Пам’є доберетеся?
— Так… — я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…
— Тоді, — розбійник кахикнув, — щодо грошей…
Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг: