Я теж не знав. Від сувою, даного Орсіні, зараз ніякої користі. У тому ж бо й вигадка — оголосити кардиналових посланців слугами Ворога. Де Лоз хитрий…
— Розв’яжіть мене, святі отці! — закликав забутий усіма де Гарай. — Отче Гільйоме, ми так із вами не домовлялися!
— А ну, мовчати, душогубе! — цитькнув П’єр, і захисник сиріт негайно замовк.
— Розв’яжіть його, брате Петре, — звелів я. — Він не втече.
Розбійник довго розтирав руки, нарікаючи, що вузол був занадто тугий. Я терпляче чекав. Здається, де Гарай цілком дозрів.
— Сину мій, ви чесно виконали обіцяне. Вам належить винагорода.
— Га?! — народний заступник сіпнувся, потім полегшено зітхнув:
— Так-так! Я все зробив, як веліли.
— Тут, — я дістав з рукава доручення, — золото. Дуже багато золота. Я можу отримати сто ліврів. Або тисячу. Або й більше.
Рот де Гарая роззявився, очі з жадобою дивилися на пергамент.
— Дещо із цього перепаде вам, сину мій, тому що воістину ви жалібник за народ, заступник вдів і сиріт, друг усіх гноблених…
— Та шахрай він! — не витримала проста П’єрова душа. — Його відшмагати на площі треба!
Де Гарай сіпнувся, ймовірно згадавши вселяння, отримане не без допомоги свіжих лозин, але очі його, як і раніше, ласо дивилися на пергамент.
— Завтра, за годину до полудня, ви, сину мій, приведете своїх хоробрих доумків на ринкову площу. Зі зброєю. Змішаєтеся з натовпом. Я теж буду там, і ви, сину мій, мене знайдете. Це зрозуміло?
Розбійник покосував на П’єра.
— Так, звичайно… Але… Отче Гільйоме, там будуть вартові. У них теж зброя!
Важко говорити з народними героями! Важко — але все ж таки можливо. Якщо розгадати їхню героїчну душу.
— Золото, — я помахав пергаментом. — Дуже багато золота!
— Я не найманець! — запізніло писнув де Гарай. — Я — захисник народу!
— І весь народ складатиме пісні про вільного стрільця Роберто де Гарая та його відважних хлопців, які врятували безневинну людину від вогнища й покарали жадібного й жорстокого єпископа… А чиясь дочка одержить придане.
— Кгм… — розбійник знову покосував на П’єра й підвівся. — Ваша правда, отче Гільйоме! Ми захистимо безневинного. Ми покараємо ворога трудового народу де Лоза. Ми всіх попів і дворян переріжемо!
— Останнє можна й відкласти, — заспокоїв я його. — Щоб не надсадитися. Ну, чого ви стоїте, сину мій? Біжіть, і хутко!
Бігти де Гарай не став, але пішов таки з чималою швидкістю. Ми провели його поглядами, потім П’єр зітхнув:
— Я йому не вірити… не вірю. Надто до золота пожадливий. Такий за золото чого завгодно зробити.
— На це й сподіваюся, брате Петре. Хоча ти трохи помиляєшся, він не тільки пожадливий, у нього ще й ідеї є.
— Як усіх попів і панів перебити, — гмикнув нормандець. — До нас у село такі заходити. М’яса вимагати… вимагали масла, хліба. Казали, що вони за народ усіх грабують.
— І ви їх видали владі? — різко кинула Анжела.
— Навіщо? — щиро здивувався парубок. — Ми їм штани знімати, мало-трохи розуму вчити. Потім у дьоготь занурювати, пір’ям прикрашати, свято влаштовувати… Вони дуже дякувати!
Я уявив собі це видовище, й мені стало шкода невідомих борців за народну справу.
Втім, зараз не до них.
— Потрібно переодягтися. Мені й тобі, брате Петре. Ряси знімати не будемо, потрібні довгі плащі з каптурами, як…
Я скосив око на дівчину.
— Як у брата Октавія.
Нормандець здивовано кліпнув і задумався.
— А-а-а! Ви це жартувати, отче Гільйоме! Я не завжди розумію, коли ви жартувати… Плащі такі є. Вони на ринку є. Їх пастухи носять. Уранці купити можна.
— От лихо! — я згадав про золото, яке віддав розбійникові. — Гроші потрібні, брате Петре!
— Гроші? — знов здивувався той. — Гроші в нас є. Вони в мене є багато. Я ваші гроші в розбійника забрати…
— І він дуже дякувати, — докинула дівчина.
Он воно що! То ось чому в народного героя такий пришиблений вигляд!
— Ходімо! — я підвівся. — Поговоримо дорогою…
Про Ансельма я намагався не думати. Потім. Ми не дамо де Лозу спалити хлопця! Як — я ще точно не знав. Нічого, як казав граф Лодовіко Карачіоллі: «Встрягнемо в бій — буде видно!».
Скориставшись тим, що прудкий нормандець опинився попереду, я повернувся до дівчини.
— Чому ви тут, дочко моя? Чому не…
— Із сеньйором Домініком? А як ви думаєте, святий отче?
— Через брата Ансельма?
— Через отця Ансельма.