Слово «отець» пролунало з неповторним сарказмом, але я вдав, що не помітив. В італійця зараз з’явилися набагато серйозніші проблеми, аніж стосунки з цією дивною дівчиною. А от із нею самою не завадить поговорити — хоча б про Тіно Жонглера. Але почав я з іншого.
— Дочко моя, ви знали, що д’Еконсбефи можуть викликати вогонь? Справжній?
Дівчина відповіла не відразу. Здавалося, її більше цікавила стежка, якою ми йшли. Нарешті вона смикнула плечима.
— Напевно, знала. Мені казали, я не вірила… Але я не жалію тих мерзотників, які вбили Пилипа й сеньйора Гуго! Шкода тільки, не згорів де Лоз! От його б я…
— Не треба. Ті, хто загинув, не відали, що діяли.
— Не відали? — дівчина рвучко зупинилася; навіть у темряві я помітив, як блиснули її очі.
— Не відали? Ви, попи, спочатку обманюєте народ, ведете його на бійню, а потім починаєте жалкувати! Всі ви такі!
— І брат Петро? — я намагався говорити спокійно. — І брат Ансельм?
— Отець П’єтро…
— Га? — почувся голос нормандця. — Ви чого стояти? Йти треба!
— Зараз! — дівчина нетерпляче махнула рукою, але заговорила тихіше. — Отця П’єтро мені шкода. Він ще не такий. Але стане, на жаль. А Ансельм… Ви ж пам’ятаєте, як він обіцяв мені вогнище?
— І ти хочеш його врятувати? — вразився я.
— А це вже моя справа! — в її голосі дзвенів виклик. — Поквапмося, отче Гільйоме.
Я кивнув, і ми пішли далі. Стежка вивела на знайому приміську дорогу, а я ще й досі не знав, чи варто розпитувати дівчину про Тіно Міланця. Напевно, ні. Не зараз.
Раптом згадалося те, що я не встиг запитати в отця Ельфрика. Може, наша дивна супутниця знає?
— Дочко моя, — обережно почав я. — дерґи… лоґри вміють викликати віщі сни?
— Що? — тепер у її голосі чувся подив. — Як — викликати?
Відповісти було нелегко, але я спробував:
— Ну, уявімо, що лоґрський чарівник, їх називають гарме…
— Гарме? — вона здивувалася ще більше. — Сеньйор Гуго казав, що в Королівстві Французькому не залишилося більше гарме. Він дуже дивувався, звідки у вас на грудях Знак Влади. Останній гарме пішов до монастиря багато років тому.
— Але все ж таки уявімо собі. Лоґрський чарівник пообіцяв комусь, що той побачить сон. Віщий сон.
— Це може будь-який дерґ, — подумавши, відповіла дівчина. — Є дуже просте закляття…
Вона не стала продовжувати, але я й не наполягав. Отже, отець Ельфрик не дарма порадив мені запам’ятати сон! Але чому мені сниться Імадеддін? Чому снюся я сам? Що означає дивне видіння в печері?
Хотілося ще багато про що розпитати ту, яка називала себе Анжелою, але дорога вивела з лісу, й ми побачили перед собою застиглі в невірному місячному світлі непоказні будиночки славного міста Пам’є.
V
Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни — скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному — напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.
Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.
Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.
Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!
Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…
Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля — молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз — злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він — не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.
Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…