Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, — вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.
Я зрозумів — сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.
Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся — з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:
— Мир вам, брате Гільйоме!
Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів — це не він. Хтось інший, теж знайомий.
— Вирішили бути присутнім на Акті Віри?
На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.
— Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…
Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм — друг «чистих»!
— Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?
— Кому? — сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. — Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква — воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…
Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз — мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…
Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:
— Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.
Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.
— Отче Гільйоме! — на моє плече лягла чиясь рука. — Насилу знайшов вас. Така юрба!
Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.
Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.
— Довелося трохи причепуритися, — пояснив розбійник. — Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.
— Вчасно.
Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників — їх залишилося щонайбільше десять.
Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн — недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.
Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі — обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.
— Перепало парубкові, — кивнув де Гарай.
Я подивився на П’єра — нормандець теж побілів, рука стисла «ґирлиґу», блакитні очі горіли гнівом. Анжела… Але та, що називала себе дочкою Тіно Міланця, дивилася вбік.
— Гаразд, — я знову обернувся до де Гарая. — Скількох людей ви привели?
Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:
— Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.
— Що?!
Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.
— Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…
Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.
Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…
— Навіщо ж ви прийшли? — не витримав я. — По золото?
— Та йди ти зі своїм золотом, попе! — розбійник скривився. — Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!
Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.
— Я зараз туди ходити, — задумливо промовив нормандець. — Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.
— Не вийде! — різко кинула дівчина, не обертаючись. — Їх надто багато!
— А чого не вийде? — втрутився розбійник. — Тільки бити його не треба — відразу схоплять. От коли б відволікти…
Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?