— Дочка Тіно Жонглера в тулузькій в’язниці. Їй відітнули руку за крадіжку. До речі, ризницю вони справді обчистили.
— Он як? — у її голосі не було й сліду подиву. — І що ж далі, о проникливий отче Гільйоме?
— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — Жеанар де Юр виник немов з-під землі. Коротун важко дихав, але вигляд мав задоволений. — Ми заспокоїли народ. Треба сказати… Ви повинні оголосити… Вас чекають!
— Зараз, — кивнув я, розуміючи, що справ ще багато. Треба оголосити про призначення П’єра керуючим єпархією. Треба подбати, щоб вчасно сповістили всі села округу, скласти повідомлення до Тулузи й, певна річ, написати Його Високопреосвященству. Треба простежити, щоб лікар не надумав лікувати Ансельма свіжим щурячим м’ясом…
— Поговоримо пізніше, дочко моя.
— Якщо хочете.
Отут Жеанар де Юр, до цього зайнятий своїми думками, підвів очі й помітив дівчину. Почулося здивоване: «А-а-а!»
— Ви що, знайомі? — поцікавився я.
Вікарій важко ковтнув, розвів руками й нарешті з зусиллям вичавив:
— С-сестра Цецилія?!
VI
Крізь прочинені двері долинали голоси: різкий, нервовий — Жеанара де Юра та спокійний, розважливий — брата Петра. Розмова точилася серйозна — новий керуючий єпархією знайомився з видатковими книгами. Моя допомога не була потрібна. Як я вже переконався, нормандець хіба що латинські буквиці виводить так-сяк, натомість рахувати він уміє пречудово. Я сподівався, що ревізія книг минеться без «напоумлення тілесного», тож спустився з другого поверху єпископського будинку на перший. Тут, у невеличкій кімнаті для прислуги, яка нині спорожніла, ми домовилися зустрітися із сестрою Цецилією.
Дівчина вже чекала на мене. Її обличчя, освітлене восковою свічкою, приліпленою до підвіконня, здавалося сумним і дуже стомленим.
— Я була в брата Ансельма, — повідомила вона, кивнувши у відповідь на моє вітання. — Йому краще, але лікар каже, що видужувати доведеться довго. І ще нога…
Я присів на високу скриню, яка заміняла тому, хто жив тут раніше, ліжко, й запитливо глянув на дівчину.
— Ви чекаєте сповіді, отче Гільйоме? — усміхнулася вона. — Я не готова. Хоча, зізнаюся, грішна. Дуже грішна.
— Воістину так, сестро, — не хотілося починати з цього, але не я обрав тему. — Ви — черниця, ви — наречена Христова…
— Ходжу в чоловічому одязі, видаю себе за іншу людину, до того ж, дивлюся на деяких чоловіків не так, як належить дивитися сестрі, — підхопила вона. — Грішна, отче Гільйоме!
Сказано це було легко — дуже легко. Занадто легко.
— Не в тому річ, — повільно промовив я. — Ви допомагали д’Еконсбефам. Кому ви допомагали, сестро? Безневинним людям? Демонам? Ви знаєте відповідь?
— А ви?
— Ні. Не знаю. Але я повинен знати! Від цього багато що залежить, сестро Цециліє! Та давайте почнемо з іншого. Чому ви приїхали до Пам’є? Чому видавали себе за Жанну де Гарр?
— Видавала? — на її обличчі знову була усмішка. — Отче Гільйоме, ви, напевно, вже все знаєте. Або майже все. Хто я, по-вашому?
У її очах стрибали бісенята, і я раптом відчув себе цілковитим віслюком. Як же я не збагнув! Святий Бенедикте, як же я міг так схибити? Браслет був не один…
— Браслетів було два! Два однакові сині браслети, які Санксі де Гарр купив у Тулузі!
— Про що ви? — вона, схоже здивувалася, але я не мав сили, щоб стриматися.
— Сестро Цециліє! Ви добряче водили мене за носа, але я цілком на це заслужив! Я побачив браслет, який лежав у підземеллі поруч із тілом рудої дівчини й вирішив, що це Жанна. Жанна де Гарр! Але точнісінько такий браслет був у її сестри. У… У вашої сестри, Жанно!
— Так, — усмішка зникла, обличчя стало сумним і суворим. — Там, у підземеллі, лежить Роза — моя сестра. Тепер ви розумієте, чому я не хотіла спускатися… Її тіло знайшли в озері за тиждень по тому, як вона… як її вбив Арман де Пуаньяк.
Я кивнув — про щось таке можна було здогадатися. І не тільки про це. Варто було лише уважніше подивитися на стрижену голову «брата Октавія». Руду голову. Щоправда, вона зняла каптур лише раз, та й то в темряві. Та все ж таки…
— Розповідайте мені все, сестро Цециліє. Якщо хочете, я вважатиму це сповіддю й нічого не повідомлю кардиналові.
— Мені байдуже, — дівчина похитала головою. — Уже байдуже… Батько й мати від мене відмовилися, сестра мертва, загинув навіть Пуаньяк, якого я колись кохала. І мій нещасний брат…
— Брат?!
— Невже не зрозуміли? — Жанна де Гарр невесело посміхнулася. — Все-таки не здогадалися, святий отче? Пилип д’Еконсбеф — мій двоюрідний брат. Ми з ним дружили змалечку.