Усе здійснилося. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря…»
«Але про мир ми поговоримо в Мосулі, де чекаю я на тебе біля шахівниці, щоб ще раз покарати за твою франкську гординю. Без тебе ж мені з франками говорити немає про що, оскільки пам’ятаю те, що було багато років тому, коли ми ще не постарілися. Я дізнався, хто винен у тому, що мир, підписаний нами, було порушено. Дізнався й про те, хто допоміг клятому зрадникові Абу Ірману, котрий завдав тобі удару в спину. Знай же, Андре! Я помстився за тебе, й нині жовті черепи Абу Ірмана й Альфреда де Буа вискаляють свої зуби з мосульских стін…»
Я заплющив очі, намагаючись стримати хвилювання. Імадеддін помстився — за мене, за Інессу, за мого сина. Зробив те, чого не зміг зробити я.
«Кров ворога — найкращий бальзам для рани, але є в мене бальзам ще більш цілющий, ще більш солодкий. Нехай зміцнить тебе Аллах, великий і милосердний, друже мій! Тому що син твій, Андре-Олександр де Ту, не загинув того дня, коли зрадник Абу Ірман напав на твій замок…»
Я відчув, як усе навколо розпливається, стає нереальним, прозорим. Мій син…
«Воістину варто скласти ще одну «Тисячу й одну ніч», щоб повідати про його життя — спочатку раба, потім втікача, потім воїна й вождя. Він виріс у пустелі, й зараз немає клинка гострішого, аніж клинок славного Іскандера ібн Фаренгі. Він не забув тебе, друже мій, хоча всі ці роки вважав загиблим. Волею Аллаха, великого й милосердного, я зміг відкрити йому істину. Чи треба ще щось пояснювати, Андре? Те, що я пишу, правда, і ти переконаєшся в цьому сам, коли побачиш його. Тому що в рисах його обличчя я бачу тебе, яким був ти багато років тому, в славний день нашої першої зустрічі, коли розбив я своєю шаблею твій шолом з малиновим хрестом…»
Читати далі було несила. Молодий воїн у позолоченому сарацинському обладунку, так схожий на мене… Той, хто йшов мені назустріч у дерґському підземеллі… Другий я, схожий, але в чомусь інший…
— Та що з тобою? — Карачіоллі вже кілька разів намагався мене гукнути й, нарешті, взявся трусити за плече. — Агов, Андре! Отямся!
— Лодовіко… — я проковтнув гірку слину й спробував спіймати неслухняні слова. — Ти… Ти знаєш… Ти чув про Іскандера ібн Фаренгі?
— Ха! — рука розрубила повітря, немов Білий Лицар завдавав удару невидимим мечем. — Ще б пак! От із ким би я поквитався! Молодий, але гірший за Імадеддіна. Його називають Владикою Пустелі.
Владика Пустелі… Я все ще не міг усвідомити того, що сталося. Скільки ж років має бути маленькому Андре? Двадцять два, якби він був живий. Але… Він живий! Господи, дай мені це зрозуміти! Дай мені збагнути хоча б щось!
Я подивився на здивованого Карачіоллі — Сивого Карачіоллі.
— Лодовіко… Розумієш, я думав, що життя скінчено. Скінчено — давно, ще тоді… Я думав…
— Ну й обробили тебе твої ченці! — широка долоня знову ляснула мене по плечі. — Що мелеш, старий пень?
— Не знаю, — я спробував усміхнутися. — Сам не знаю, Лодовіко… Що ж мені робити?
Відповіддю був виразний жест.
— Зовсім з глузду з’їхав, Андре? Завтра ж ми з тобою на коней — і до Флоренції. Там ти пошлеш свого Орсіні якнайдалі та сядеш на корабель. Закис ти тут, голопуцьку!
Карачіоллі завжди все було зрозуміло. Але його правда — завтра ми помчимо в Італію, але не до Флоренції, а до Рима. Я повинен побачити Його Святість! Я повинен переконати, пояснити, налякати — що завгодно! До хмизу, зібраного монсеньйором Орсіні, не повинні піднести смолоскип! А потім… Але я боявся думати про «потім». Ще встигну.
Обов’язково встигну! Життя не скінчено, воно виявилося таким довгим!
…Перед сном — дивно, цієї ночі мені все ж таки схотілося спати, — я вирішив зайти до моїх хлопців. Напевно, вони теж не сплять.
Я не помилився. Крізь прочинені двері долинав упевнений голос П’єра:
— Я цього брата Жеаиара вчити! Я його вчити-виховувати тілесно! Він усі записи плутати…
— Та жени ти його в шию! — відгукнувся Ансельм. — Розберешся зі справами — й пошли подалі. Тобі потрібен справжній вікарій.
Я посміхнувся — нормандець швидко входив у роль. Треба буде знайти гарного лікаря для Ансельма — з ногою у хлопця зовсім погано.
— А я тебе взяти, брате Ансельм, — почулося задоволене гмикання. — Ти моїм віланам про Платона говорити-розповідати!
Цього я вже витримати не міг.
— Брате Петре! — вигукнув я, відчиняючи двері. — В ім’я Святого Бенедикта, не забувайте про дієслова! Ви ж тепер єпископ!
