— А мені ж бо за що? — безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.
П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру — підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.
Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:
— Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?
— Так, отче Гільйоме.
Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:
— І… як вам воно?
— Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце — і непогане, — сумно обізвався нормандець, — але інше, але поганеньке сумно смокче братія…
— Як?!
Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.
— І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…
Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…
— А мені можна, отче Гільйоме?
Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.
— Так… — сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…
— Землячку зустрів, — П’єрове ручисько вже тяглося до риби. — Вона тут усе знає. Неї батечко…
— Її батько, — механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:
— І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?
Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:
— Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…
— Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, — напівголосно прокоментував Ансельм. — У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…
— О Святий Бенедикт! — заблагав я. — Ну що мені з вами робити, брати?
А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…
— Благословіть трапезу, отче Гільйоме, — наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.
У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож — якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».
Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.
Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали — місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків — солодкою, немов мед.