Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить — і загальний крик покрив усе навколо:
— Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!
Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.
— Стійте! — Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. — Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?
— Так! Так! — луною відгукнулися люди. — Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!
— У нього на шиї хрест! — вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.
— Ми відведемо нещасного до монастиря, — вів далі брат Джауфре. — Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!
— От вони! От вони! Чаклуни!
Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.
— Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!
Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший — літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:
— Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…
— Звершилася недобра справа! — повторив брат Джауфре. — Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!
— Слава отцю Джауфре! — вигукнув хтось. — Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!
— Діти мої! — але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».
Брат Джауфре повернувся до мене:
— Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!
Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!
— Отче! — нарешті вимовив я. — В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.
— Але чому? — брови окситанця здивовано злетіли вгору. — Ваш подвиг прославить Сен-Дені…
— Ні! — свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. — Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… — я перевів подих, — безпеки Королівства Французького!
Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.
— Нехай буде так, брате мій. Та знайте — наша обитель і я, грішний, завжди готові допомогти.
Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…
— Отче Гільйоме! — П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій — надкушений калач. — Отче Гільйоме, що тут відбуватися?
— Відбувається, — звично виправив я. — Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.
— А-А-а! — задумався хлопець. — А кричали: перевертень!
— Перевертнів не буває, — зітхнув я. — А де брат Ансельм?
— Отут! — італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.
— Мир вам, брати! — час було перехоплювати ініціативу. — А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?
— Е-е-е-е, — в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».
— Ну, брате Петре, — почав я, вдавши, що нічого не помітив, — чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?
— Кгм… — нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. — Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!
— Гаразд, — кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.
— Тільки я їх не бачив! — зарепетував П’єр. — Я не бути… не був у соборі! Я був на…