Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…
Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…
— Згинь! — я зірвав із шиї хрест. — В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!
…Старий хрест — темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.
Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.
— Згинь! — я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь — бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?
— Господи, пробач мені невір’я моє!
Знову гарчання — цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.
— Та гаразд! Забирайся — й не сварімося!
Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.
Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».
Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий…
— Отче Гільйоме! — Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. — Отче Гільйоме…
— Анжела! — я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. — Що із нею?
— Я тут, — дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.
— Не ухилилася, — жонглерка посміхнулась і похитала головою. — Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів… А ви — дуже хоробра людина, отче Гільйоме!
Остання фраза пролунала дивно — дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.
— Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! — голос, нарешті, став звичайним. — Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!
— Ми всі виявилися маловірами! — несподівано заговорив Ансельм. — Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я… я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.
Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він — по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.
…Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.
— Браття! — радісно заволав він, підводячись. — Святий Бенедикт і Свята Діва Марія почули нас!
Ансельм коротко розсміявся.
— Ось хто істинно віруючий, отче Гільйоме! Дякуємо, брате Петре! Твої молитви й хрест отця Гільйома…
— Злякатися я… — П’єр зітхнув, але потім усміхнувся. — Але згадав, що коли сім разів прочитати «Радій», то будь-який демон, цеє, поринути…
Анжела повірила в звіра, мої хлопці — в демона. Але я вже знав, — те, що мало не вбило нас, — не демон. Не звір і не демон. І не людина…
— Амінь, — я приліг на траву, накинувши на голову каптура. — А тепер, брате Петре, прочитайте молитву — й спати. Ви, брате Ансельме, чергуєте, потім розбудите мене.
Я вже засинав, коли до мене нечутно підсів італієць. Якусь мить він мовчав, не наважуючись заговорити.
— Ви щось хочете запитати, брате Ансельме? — підбадьорив я.
— Багато чого. Наприклад, чому ви мені більше не говорите «ти»?
Дивно, я цього не помітив. Залишалося відбутися жартом:
— Брате мій! Позаяк ви тепер стали наставником, навчаючи славного брата Петра латини, то й звертаюся до вас відповідно… Що тебе мучить, брате мій?
— Отче Гільйоме… — Ансельм зітхнув, — якщо хтось… Якщо я страшно згрішив. Мені… мені ще можна врятуватися? Мені обіцяли, що коли я піду з миру, Христос мені простить. Мені відпустив гріхи Його Святість…