— Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.
Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався — Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.
— Я — Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, — чоловічок похитав головою. — Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.
— Ага! — П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.
— Я не маю наміру… — почав він, але мені вже набридла суперечка.
— Прочитайте, брате Жеанаре.
Сувій — страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів — інакше розмови не вийде.
Де Юр пробіг очима перші рядки, сполотнів, потім взявся судомно ловити золоту печатку, що звисала на шнурку. Впіймавши, він швидко приклався до неї губами й простяг мені документ.
— М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.
«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.
— Я — брат Гільйом, — уточнив я. — Куди накажете пройти?
Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені — перлина у вінці Церкви — багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.
Не цінуємо ми нашого абата!
Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.
Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним— ідеальне крісло для відвідувачів.
Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.
Жеанар де Юр теж сів у крісло — ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.
— Коли монсеньйор виїхав до Фуа? — поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. — І навіщо?
— П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.
Яке саме — де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.
— Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.
— Але… — очі вікарія забігали. — Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!
Із шухляди з’явився сувій, потім — другий, третій…
— Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…
Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився — до нашого приїзду підготувалися.
Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником — явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?
— Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.
Чоловічок кивнув, потім заговорив — швидко, звичною канцелярською скоромовкою:
— Слідство, проведене за наказом Його Преосвященства Арно де Лоза, єпископа окруту Пам’є, за сприяння шляхетного сеньйора д’Есконбефа й місцевого суду громади Артигат показало…
Він перевів подих. Вдалині вдарив дзвін — полудень. Церкву ми вже бачили — стару, давно не ремонтовану, убогу навіть за тутешніми мірками. Єпископові покої мали значно багатший вигляд.
— Усі події, що сталися в громаді Артигат та на околицях, викликано виключно лихими чарами відьми й чаклунки, відомої як удова де Піо. Зазначена де Піо зі злості до роду людського, а також посварившись із родинами де Гаррів і де Пуаньяків через ділянку пасовиська, відомого як Косий Клин, вступила в змову з невідомими спільниками з Мілана. Зазначені спільники…
Мілан? Ну, звісно! З Мілана приїхала сестра Цецилія. Але з Мілана їхав також Тіно Жонглер!
— Зазначені спільники ввели в оману й спокусу сестру Цецилію, котра за належного розгляду виявилася слабкою на голову й розум, переконавши її, що вона і є Жанна де Гарр. Після чого зазначена відьма своїми чарами ввела в оману й жителів громади Артигат, змусивши їх визнати цей обман. У чому цю відьму було викрито…
— Заждіть! — скоромовка вікарія вже встигла набриднути. — Що означає — викрито?
— Одностайними свідченнями сусідів, — де Юр зітхнув. — А також «корпусом доказів», знайдених при обшуку в помешканні зазначеної вдови.
Віники, сушені гриби, ягоди — й табличка з дерґськими заклинаннями. Цікаво, що сказала сама вдова?