— Я все дивитися, — повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. — Я все слухати… Слухав.
— І як тобі басконська? — поцікавився Ансельм.
П’єр хитро всміхнувся:
— А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»
Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.
— І що ж там написано, брате Петре?
— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.
— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!
П’єр зітхнув.
— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти — гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».
Воістину, успіхи в латині були очевидні.
Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.
— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…
— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!
— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.
— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…
— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…
— Як у вас у селі, — ввернув італієць.
— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…
— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.
— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!
Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:
— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.
— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…
— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?
— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.
— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!
— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.
— Що?!
Ми з Ансельмом перезирнулися.
— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.
Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.
— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.
— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.
Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.
…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.
— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.
— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?
Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.
Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.
— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.
Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.
Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?
Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.
За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:
— Мир вам, брате Гільйоме!
Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.
— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.
Я скорився.
— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?