Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно — труну саме збиралися опускати в могилу.
Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався — чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше — ні в кого на обличчі я не побачив сліз.
Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за руку маленького хлопчика років чотирьох. Арман де Пуаньяк і Пелегрен — чоловік і син. Обличчя хлопчика здавалося переляканим і розгубленим, а Пуаньяк-старший насилу міг приховати таке несподіване в такому місці відчуття полегкості.
Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:
— Відкрийте!
Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.
Перше, що я побачив, — пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг — на обличчя й груди було накинуто біле полотно.
— Зніміть! — д’Еконсбеф махнув рукавичкою.
Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.
Біле полотно впало на землю.
— О Господи!
П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.
Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…
П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю — Жанну вбили.
Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь — невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути — що саме тут не так…
Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…
На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина — й чорний локон!
— Брате Ансельме, — стиха заговорив я латиною. — Пригадайте, яке в неї було волосся?
— Усе збігається, — у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. — Руде…
Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.
— Погляньте, брате мій, ще раз.
— Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…
Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.
Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив — пасмо була чорним.
— Брате Петре!
Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:
— Вона руда є… Руде пасмо бачу.
Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.
Починалося щось безглузде, дивне…
Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.
Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.
— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.
Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:
— Була рудий, стала чорний. Потім — знову рудий!
— Так, — голос Ансельма звучав спокійно. — Підтверджую, отче Гільйоме.
— Ви готові заприсягтися в цьому на суді?
— Так, отче, — твердо відповіли обоє.
Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.
А головне, я остаточно повірив собі.
— Отже, вона… — шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.
Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.