Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.
…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.
— Дурні вілани! — по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. — Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.
Його тон знов — уже вкотре — викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.
— І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!
Ми з Ансельмом перезирнулися — слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений — він радів.
— Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку — ці вілани стали надто марновірними.
Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.
— Ну, мені вже час, — сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. — Моя вам порада — не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ — цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.
Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:
— Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?
— Імовірно, — обережно погодився я. — У нас можуть виникнути деякі запитання.
— Звісно! Ми — я й батько — будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?
— Т-так, — від несподіванки П’єр здригнувся.
— Ну звичайно! — по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. — Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!
П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.
— Отче Ансельме! Отче Гільйоме! — тепер його обличчя стало серйозним. — Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!
Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.
— Півень! — з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.
— Він ввічливий! — одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. — Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!
— А такі, як ти, на ченців спускають собак! — очі італійця зло блиснули. — Недарма кажуть: «Якого роду мужик? — Віслючого!».
— Брати! — поквапився втрутитись я. — Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!
П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.
Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:
— Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви — брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..
Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.
— Брате Петре! Я…
Він поморщився, і, нарешті, вичавив:
— Вибач! Мені, слово честі… соромно.
— Та чого там! — добряга-нормандець махнув ручиськом. — Це я перший задиратися почав!
— Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.
П’єр посміхнувся:
— Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми…
Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.
— А тепер, брати, — резюмував я, — час до справи. Про те, що бачили, — мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!
IV
Я запалив кілька поганеньких лоєвих свічок, позичених в отця Жеака, й потер стомлені за день очі. На жаль, настій, який зазвичай допомагав у таких випадках, залишився в моїй келії в Сен-Дені. Ансельм, свіжий і бадьорий, водив етилом по восковій табличці, закінчуючи чернетку допиту. Попрацювали ми сумлінно — за два дні вдалося опитати практично всіх, хто мав відношення до Жанни де Гарр і до дивних подій, які відбувалися в Артигаті. Таких набралося кілька десятків, починаючи від Армана де Пуаньяка й старих де Гарр і закінчуючи сусідами та просто цікавими. На щастя, ми не вели офіційною розслідування й могли не фіксувати кожне свідчення. Втім, записів все одно набралося кілька сувоїв і ще близько півдюжини табличок, позичених у того ж таки отця Жеака.