Він замовк, зважуючи, який справить ефект, та я зрозумів, що знаю відповідь.
— Про справу Жанни де Гарр.
— Так! Її дуже цікавило, що ми тут робимо, — прикидатися ця юниця не надто вміє, їй, певна річ, відомо, навіщо ми прийшли до Артигата.
— І вона сама опинилася тут не випадково.
— Звісно ж! І зустріла першим саме смиренного брата Петра. Сподіваюся, він не встиг їй розповісти чогось важливого. Довелося заговорити про трубадурів і альби… Яка вона все ж таки паскуда!
— Брате Ансельме! — не витримав я.
— А як це ще можна назвати? Вона просить допомоги, просить захисту, а сама…
— Вивідачка, — підказав я. — Так, схоже на те… Знаєш, брате Ансельме, ти зараз чомусь нагадав мені Його Високопреосвященство Джованні Орсіні. Він такий само гарячий.
Хлопця пересмикнуло. Обличчя спотворила гримаса, губи скривилися:
— Ні! Тобто… Чому?
— Ми з ним були знайомі заочно, але мене відразу ж вразили його нерозважливість і безапеляційність. Адже він, як на мене, не така вже й лиха людина — бувають кардинали й гірші. Та коли його понесе… Знаєш, брате Ансельме, Сен-Дені навчив мене багато чого, зокрема й ставити себе на місце іншого — навіть лютого ворога. Ти вважаєш цю дівчину вивідачкою, котра їсть наш хліб і зраджує нас. А хтось, імовірно, вважає нас вивідачами, які прийшли відбирати жертви для вогнища. Може, Анжела думає, що обманює катів.
— Але ж ви…
— Я? Я — ні. Та й ти, здається, не прагнеш підкладати хмизу. Але нас послав Його Високопреосвященство, а його саме понесло… Що про нас думають ці селяни? Ким нас вважає д’Еконсбеф? І, до речі, «чисті» брати теж.
Після моєї зустрічі з братом Пайсом ми жодного разу не говорили з Ансельмом про катарів. Я все не наважувався — й, напевно, даремно.
— «Чисті» брати, — поволі проказав Ансельм, — добре знають, хто такий отець Гільйом. Вони читали його книгу. Вони стежать за його суперечкою з монсеньйором Орсіні й отцем Петром Ломбардським. Вони знають, що він не збирається підкладати хмизу. Вони готові допомогти, але не знають — як. Справа де Гарр для них — така ж загадка.
— Про що я вже чув від поважного брата Пайса, — кивнув я. — У кожному разі, не судімо суворо… Правда, це не означає, що ми зобов’язані розповідати Анжелі про наші успіхи…
— …І невдачі, — Ансельм задумався. — Тоді… Отче Гільйоме, ми не говорили братові Петру про наші висновки. Не говорімо й надалі.
Погано. Дуже погано! Гіршого немає, ніж коли брати починають підозрювати один одного. У зрадництві, у дурості — все одно.
— Брате Ансельме! Хочу повідомити вам, що знаю брата Петра багато років. Більше того, вірю йому. Можу навіть сказати, що в будь-який момент довірю йому своє життя…
— Я теж, — Ансельм залишався незворушним. — Ви довірите йому своє життя, але не дасте читати Абеляра. Адже ви знаєте, у мене в келії зберігається Абеляр! Вам, напевне, доповіли, й отцю Сугерію теж. Але мені його читати можна. Чому?
— Тому, що ти розумний хлопчик, брате Ансельме.
— Нехай так, — «хлопчика» він проковтнув напрочуд спокійно. — Але уявляю, що буде, коли Абеляра почне читати брат Петро!
Я теж уявив, і мені стало недобре.
— Справа Жанни де Гарр — не просто історія про сільську відьму й зниклу дівчину.
У чомусь хлопець мав рацію. І поки я сам не розібрався, братові Петру краще не знати деяких деталей. Анжелі — тим паче.
— Тоді завтра йому знов доведеться вивчати місцевих овець, — вирішив я. — І нехай не спокусить його одна зовсім не смиренна вівця, що приблудилася до нашої череди. Ми ж, брате Ансельме, спрямуємо свої стопи туди, де нам слід було б побувати ще першого ж дня.
— У церкву? — з явно недоречною насмішкою поцікавився італієць.
— Ні. У дім Санксі де Гарра.
VI
Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.
Ми троє — господар, Ансельм і я — сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.
Проте лише виглядало. Де Гарр — міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.