— Горіхи… — дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.
— Горіхи, — повторив я. — Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.
— Демона?
— Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.
Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.
— Я… Я зараз піду! Я непомітно…
— Стій тут! — тепер уже було не до жартів. — Наш нічний гість, здається, вирішив відвідати Артигат. Дійшло?
— Але… Цей…
Здається, дійшло. Я кивнув їй, показуючи, що краще сховатися за деревом і, вже не озираючись, пішов далі. Ліс здавався порожнім, навіть птахи замовкли, лише десь позаду чулися голоси переляканих мешканців Артигата. Ще крок, ще… Раптом я завмер — позаду почувся легкий шурхіт. Здається, о мисливець дістався до дичини. Щоправда, важко визначити, хто з нас хто.
Я повільно озирнувся. Серце кевкнуло — мій кошлатий знайомець був поруч. При світлі дня він справді скидався на ведмедя — величезний звір, вкритий чорною шерстю з рудуватими підпалинами. Тільки голова була не ведмежа, не по-звіриному дивилися великі круглі очі, та й не на кожному ведмеді можна побачити багатий, гаптований золотом пояс із фігурною пряжкою у формі Фенікса!
Десь хвилину ми дивилися один на одного, не рухаючись. Нелюд був за два кроки, і йому нічого не було варто дістати мене величезною лапою із кривими чорними пазурами.
Але він не рухався, й у темних очах читалося таке знайоме мені почуття. Знайоме — тому що я відчував те саме — страх. Ми обидва боялися. Я — удару пазуристої лапи, він…
— Ну що? — звук власного голосу трохи підбадьорив. — Із зустріччю?
У відповідь почулося неголосне бурчання.
Чудовисько покрутило страшною вухатою головою й раптом почало повільно відступати. Я посміхнувся й поклав руку на груди, де висів батьківський хрест. І тут сталося несподіване — нелюд загарчав, відступив на крок, і в його лапі — чи руці? — опинився дивний предмет. Дві невеличкі рівні гілки, грубо сплетені уривком мотузки. Зброя? Але чудовисько не нападало. Воно відступало, тримаючи цей дивний виріб перед собою, немов щит. Оберіг? Але ці дві безглузді палички схожі… Я відчув, що ноги починають приростати до землі.
Хрест! Перевертень захищався від мене хрестом!
— З’ясуймо! — я відійшов трохи назад, відчуваючи, що починаю божеволіти. — Я — брат-бенедиктинець, я — вірний син Церкви…
Нелюд нахилив голову, вслуховуючись у мою мову, і раптом рикнув. Лапа із хрестом метнулася в мій бік, потім чудовисько вдарило себе по грудях і вказало на мене. Дивний, безглуздий жест — волохата лапа торкнулася чола, потім лівого плеча…
— Ти це облиш!
Дотепер ніхто ще не захищався від мене хрестом. Стало незатишно. Я вважаю його перевертнем, а він — мене…
Лапа простяглася до мене. Я, нарешті, зрозумів — чудовисько вказувало на мої груди.
— Хрест, — кивнув я. — А чого ти чекав?
Вухата голова гойднулася з боку в бік — чудовисько розуміло. Розуміло — і хотіло щось пояснити.
— Ось що, — стомлено промовив я. — Іди звідси, гаразд? Людей налякав, мене в спокусу вводиш… Іди, га?
Гарчання — цього разу зле й ображене.
Лапа знову вказала на мене, темні очі недобре блиснули. Легкий шурхіт, хруст потривожених гілок — і нелюд зник. Я озирнувся — навколо було порожньо, тільки на траві лежали дві гілки, сплетені мотузкою.
…На півдорозі назад я зустрів ціле військо, ведене отцем Жеаком. Поруч із бородатим священиком крокував похмурий П’єр, тримаючи в руках величезну палицю, напевно, щойно виламану на узліссі. Ансельм тримався трохи позаду, на його обличчі грала бридлива, трохи поблажлива посмішка. Моя поява викликала радісний крик. Хоробрі жителі Артигата палали бажанням розквитатися із супостатом і довго не могли повірити, що небезпека минула. Нарешті отець Жеак прочитав вдячну молитву, й селяни почали розходитися. Ми троє, не кваплячись, пішли слідом, у ар’єргарді.
— Навіщо без мене ходити? — обурювався нормандець. — Я молитву згадати! Я ікону брати… брав… взяв…
Я скоса глянув на палицю, що виявилася чи не вдвічі більшою за його «ґирлиту», але змовчав.
— Даремно ви, — підтримав його Ансельм. — Я думав, ви просто вирішили подивитися…
Відповідати не хотілося, розповідати — тим паче. Нелюд захищається хрестом… І ще одне ніяк не виходило з голови — Анжела із шапкою, наповненою горіхами. Що їй тут робити? Знову збіг?