Ми неквапом рушили стежкою, що вела до зруйнованих ще в давні роки воріт. Старий граф де Корбей потрудився добряче — від них залишилися тільки підвалини кам’яних стовпів.
— Ви одержали мою відповідь, брате Гільйоме? Я відіслав її ще три місяці тому.
— Одержав, Ваше Високопреосвященство. І прочитав з усією увагою та шанобливістю.
Ми листувалися вже кілька років. Прочитавши мою книгу, Орсіні відразу ж звинуватив мене в усіх смертних гріхах, а заразом — у «замаху на єресь». Я не втримався — й відповів. Тоді він написав мені особисто…
— Дуже хотілося б поговорити. Боюся, на пергаменті я не завжди висловлююся точно… До речі, брате Гільйоме, ви самі вирішили сховатися тут чи це ідея отця Сугерія?
— Сховатися? — я зобразив на обличчі найбільший подив і навіть зупинився, розвівши руками. — Ваше Високопреосвященство! Я лише скромний чернець, посланий нашим високовченим і вельмишановним абатом на риболовлю.
— Так…
Усмішка зникла, темні очі зблиснули.
— Брате Гільйоме! Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною настільки ж відверті, як і я з вами. Або принаймні настільки, наскільки ви відверті в своїй полеміці.
Я мовчав і намагався дивитися вбік — туди, де над далеким лісом неквапливо опускалася ледь помітна хмаринка нічного туману. Вогкість — напевне, єдиний недолік цих місць…
— Ви — не скромний чернець, брате Гільйоме. Я не кажу про те, що ви захистили дисертацію в Болоньї, написали відомий усьому християнському світу трактат і є правою рукою вельмишановного отця Сугерія. Якщо не помиляюся, він ладнає вас у пріори.
Орсіні не помилявся. Місяць тому, коли отець Ерве вкотре серйозно занедужав, абат говорив зі мною про це. Очевидно, нашу тиху розмову було почуто далеко за стінами Сен-Дені.
— У нас багато спільного, брате Гільйоме. Я — князівського роду, нащадок римських патриціїв. Ви колись мали ім’я графа Андре де Ту… Ви — хрестоносець, вас посвятили в лицарі біля Гробу Господнього…
— Це було давно, — не витримав я. — Відтоді багато що змінилося. Якщо ви хочете розмову на рівних — вдягніть на мене червоний капелюх!
У відповідь почувся сміх — веселий, щирий.
— Отак краще! Боятися мене немає сенсу — адже на цій землі, в Королівстві Французькому, нині я — голос Його Святості і його воля. Я можу закрити Сен-Дені, накласти інтердикт на всі Галльські діоцези…
— І тому вас не потрібно боятися, — знову не втримався я.
— Певна річ! — цього разу він не сміявся. — Я можу легко відправити на вогнище мого давнього опонента, звинувативши його в скотолозтві або шпигунстві на користь Єгипетського султана. Але, брате Гільйоме, ви ж розумна людина…
Договорювати він не став, але я зрозумів.
Його Високопреосвященство натякав на свою об’єктивність. Між нами вже багато років триває наукова суперечка — не більше.
— І все ж таки ви звинуватили мене в єресі.
— Можете додати «Ваше Високопреосвященство», — на його обличчі знов була усмішка. — Прозвучить страшніше. Брате Гільйоме! Я ніколи не звинувачував вас у єресі! Я лише відзначив, що деякі погляди, які ви наводите у вашій праці… Не ваші власні! Йдеться про деяких тлумачів Святого Іринея, на яких ви посилаєтеся… Так от, ці погляди справді можуть бути трактовані, як замах на єресь. Уловлюєте різницю?
— Уловлюю, — погодився я. — Проте в декого негаразд зі слухом. Іноді досить одного слова «єресь».
Він зітхнув.
— Дика Галлія! Схоже, я справді погарячкував. Бачить Всевишній, мені не хотілося завдавати вам неприємностей, брате Гільйоме. Інша річ, я категорично не згодний з багатьма положеннями, які ви із завзяттям, гідним кращого застосування, захищаєте й далі…
Я злякався, що зараз він порине в міркування про тлумачення деяких найцікавіших висловлювань Іринея Ліонського, але Орсіні й сам зрозумів, що говорити про це зараз не час. Він знов усміхнувся:
— Отже, ви вирішили сховатися…
— Не я, — моя усмішка вийшла, здається, не менш щирою. — Отець Сугерій у своїй невиреченій мудрості вирішив відіслати мене на якийсь час порибалити. Втім, я не заперечував…
Орсіні кивнув.
— Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки — П’єр та Ансельм — хто вони?
Я знизав плечима.