Спочатку я не повірив — настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.
Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося — кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…
Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти — оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий — звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.
Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую їм цілонічне читання «Світильника»! Раптом я почув тихі голоси. Говорили «ланго сі», й спочатку я просто слухав, як дзвінкий голос Анжели, дочки Тіно Жонглера, змінюється глухуватим голосом смиренного брата Ансельма. На душі відразу стало кепсько. Не люблю підслуховувати, але ж не повертати назад на темну вулицю! Ех, брате Ансельме!..
— Не треба, дочко моя, — італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. — Ми обоє розуміємо, що це…
— Гріх! Ну, звісно, святий отче! — Анжела гірко засміялася. — Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…
— Ченці не пишуть канцон.
— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!
— Це псевдобрати.
— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.
— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.
— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!
— Пробач, дочко моя.
Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.
— Вечеря готова, брате Ансельме?
— Так, отче Гільйоме.
— Ходімо.
Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.
— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.
— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.
— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…
— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:
— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…
— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.
— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?
— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?
— Усе гаразд, брате Петре…
У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали — але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.
— Усе гаразд, брате Петре, — повторив я. — Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.
— Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?
— Брате Ансельме! — безнадійним голосом благав П’єр.
Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.
— Ні, брате Ансельме. Їхня смерть — не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.
Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя — надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.
— Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.