…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.
— Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня — точніше, того вечора — ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.
…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.
— Так, напевно, не буває, — повільно промовив Ансельм. — Або буває тільки в казці.
— Напевно, — погодився я. — Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.
— Вам треба було поїхати! — різко кинув Ансельм.
Його тон здивував, та лише першої миті.
Я зрозумів — італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.
— Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн — не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя — не надто велика ціна за кілька днів щастя…
— Отже… — хлопець зам’явся. — Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…
— Ансельме! — гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».
— Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям — я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.
Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть — і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.
— Це… Ну… — П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. — Отче Гільйоме, а чому священикам не можна одружуватися?
— Що?!
Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:
— Чернець — він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…
Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.
— Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, — найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.
— У к-кого? — П’єрові очі покруглішали.
— У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.
Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.
— Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».
Нормандець слухав з роззявленим ротом.
Ні, Папа помилився — дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний — навіть занадто розумний.
— А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.
Нормандець напружено думав:
— А я чути, що ці… химати можуть женитися.
— Схизмати, — намагаючись не всміхнутися, уточнив я. — Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…
— Про це є пісенька, — Ансельм кинув на мене лукавий погляд. — Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.
Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.