Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.
— Отже… — почав я.
— Отже, — підхопив італієць, — Жанна де Гарр — справжня — мертва. Напевно, було так — перед весіллям вона втекла до замку, і там…
— З нею щось сталося, — перебив я.
— Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?
— А щоб її в замку не шукати, — раптом заявив П’єр.
— Точно! — італієць клацнув пальцями. — Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!
Я кивнув — усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.
— А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? — тихо запитала дівчина.
Ми перезирнулися.
— Ну… Якщо дотримуватися логіки, — трохи поблажливо почав італієць, — це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому — й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає — чому?
Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:
— А от чому! Самозванка повернулася до села — точніше прийшла — із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.
— І все ж таки, — тихо, але вперто повторила Анжела. — Це може бути й не вона.
— Теоретично, — погодився я. — Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз — ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.
Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.
Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.
Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…
— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?
Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.
Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.
— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.
Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.
— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?
Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву. Я озирнувся — Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.
— Амінь, — я перехрестився. — Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.
Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.
— Анжело, що там попереду?
Дівчина пересмикнула плечима:
— Ще одна зала. І вихід на поверхню.
— То ти тут бувати… бувала? — до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.
— Стійте! — Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:
— Піднімайтеся! Тут тихо.
Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням — старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.
Шукати тут нема чого — прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.
— Відпочинемо, — вирішив я. — Брате Петре, діставайте сухарі.
Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям— сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.