— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.
П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.
— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:
— Зломанути?
— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.
Замка не було — лише величезний засув.
П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:
— Нібито не демони?
На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився — після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.
Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.
Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.
Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:
— Вода! Вина їм шкода, чи що?
— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.
— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.
— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.
Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:
— Отже?
— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.
— Анжело? — я подивився на дівчину.
Та знизала плечима:
— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…
— Брате Петре?
Нормандець розвів руками:
— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…
Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.
— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?
— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.
— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?
На обличчі в італійця позначилося легке замішання:
— Ну… хтось вирішив викрити обман і…
— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.
Ансельм скривився, але відповісти не було чого.
— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?
Дівчина задумалася:
— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.
— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.
— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.
— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.
— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…
— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!
— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.