— Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? — докинув Ансельм.
Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.
— І що вам повідав монсеньйор де Лоз? — поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього — сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П'єра:
— Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, — я повернувся до італійця. — І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те — все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…
— І навіть мрію, отче Гільйоме, — кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. — Може… Ми погуляємо трохи. Я…
П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.
— Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!
Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів — справді треба. Щось сталося — або може статися.
II
Пам’є — містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.
Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.
Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.
— Вас щось бентежить, брате мій? — поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.
Ансельм смикнув плечем.
— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…
— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.
Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…
Ансельм винувато розвів руками.
— Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!
— А-а! — навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:
— Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.
Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?
— Адже ви вчилися разом із ним?
— Із братом Абеляром? — здивувався я. — Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.
— А я думав, що ви разом були в Болоньї! — розчаровано протягнув хлопець.
Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?
— Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.
— Єресіарх, — стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.
Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця — заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.
— До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…
Ансельм кивнув:
— Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?
Я задумався. Відповісти не так уже й просто.
— Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного — сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.
…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.
— Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.
— А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?