Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.
— Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.
— Як?
— Страх, — я посміхнувся. — І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час — час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.
— А ви вважаєте інакше?
Ансельм зупинився — точнісінько на перехресті.
— Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…
— Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?
— Звичайно, — кивнув я. — І ця Сила — Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…
Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.
— Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків — обидва з краю світу. Один — Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий — з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!
— Що?! — хлопець остаточно обімлів.
— Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?
— Напевно, вогнище горіло довго, — з розумінням зітхнув італієць. — А на чому їх спалили — на мокрій соломі?
Я похитав головою — згадувати про це було приємно.
— Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти — ліворуч чи праворуч?
Ансельм відсахнувся — запитання влучило в ціль.
— Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?
— Ні.
Він помовчав, збираючись із силами, потім різко підняв голову:
— Отче Гільйоме, прошу вас — ходімо зі мною. Мене просили показати вам… дещо.
— Хто? Ті, хто дав тобі Абелярові листи? «Чисті» брати?
— Так! — у його голосі чувся виклик. — І ви невдовзі зрозумієте, що в них є право судити нас!
Знову — судити… Монсеньйор Орсіні готовий уже зараз збирати хмиз для катарів. Але й вони, виявляється, вважають себе суддями.
— Ходімо, — кинув я, не бажаючи сперечатися. Ансельм хвилину зволікав, потім швидко рушив вузькою стежкою, що вела через ліс.
У цих місцях я не бував. Донедавна здавалося, що округ Пам’є — звичайний глухий закапелок, яких повно в Королівстві Французькому. Тепер дещо вдалося побачити, ще більше — дізнатися. Що ще нового можна зустріти в цьому лісі?
Ішли довго. Кілька разів доводилося гукати Ансельма, щоб він зачекав — бити ноги об коріння, що так і намагалось потрапити під черевики, не хотілося. Ми піднімалися на невисокий пологий схил. Ліс густішав, і я знову подумав про де Гарая, й заразом — про месіра Пилипа. Втім, відоме зло — не найстрашніше…
Попереду позначився просвіт — стежка виводила кудись на відкритий простір. Ансельм підняв руку, і я слухняно завмер. Почекавши трохи, італієць повернувся, приклав пальця до губів і кивнув на дерева, що обступили стежину. Рвати рясу не хотілося, та відступати було пізно. Я накинув каптур, щоб сліпа гілка не влучила в обличчя, й став обережно пробиратися крізь хащу. Ансельм кілька разів зупинявся, прислухаючись, потім знову кивав, і ми йшли далі. Нарешті, він повернувся:
— Тут! Отче Гільйоме, за цими деревами — галявина. Ми зараз визирнемо…
Чомусь згадалося полювання на тетеревів — улюблена розвага мого батька. Підкрастися, визирнути з-за кущів…
— Це не смішно! — різко кинув Апсельм, помітивши мою усмішку. — І заради Бога, отче Гільйоме, не шуміть!
У його руці неяскраво блиснув знайомий кинджал. Хлопець повернувся й став обережно протискатися вперед.
…Спочатку я побачив багаття — воно горіло зовсім близько, за кілька кроків від узлісся. Галявина — невеличка, оточена зусібіч високими старими деревами. Поруч із багаттям я помітив дивну кам’яну споруду, що нагадувала напівзруйнований вівтар. І людей — чимало, чоловік із тридцять.
Вони не шуміли. Темні постаті оточили вогонь, сидячи навпочіпки. Щось дивне було в них, але спочатку я ніяк не міг збагнути, що саме. Я ще раз оглянув галявину: багаття, мовчазні люди, схожі на кам’яні статуї, напівзруйнований вівтар. Вони чекали — зараз щось має статися…
— Бачите? — нетерпляче шепнув Ансельм, який прилаштувався збоку. Я хотів уточнити, що він має на увазі, але тут в очі вдарив яскравий спалах — багаття, яке досі мирно потріскувало, виплюнуло в небо стовп зеленого вогню. Я мимохіть примружив очі, й раптом почув глухе й злите: «Ах-ха-а-а!»