Вище, вище… Юрба вже здолала останні виступи схилу й вивалила на рівний майданчик перед воротами. Стовбур важко опустився на землю. Люди метушилися, з острахом поглядаючи вгору, але замок, як і раніше, мовчав. Нарешті, величезне дерево знову піднялося над землею. Його обрубаний кінець дивився просто на окуті залізом стулки. Я знав — дюжину ударів ворота витримають. Дюжину — але не більше. Правда, за ворітьми — вузький простір надворітної вежі, але за бійницями немає лучників, здатних перестріляти штурмувальників.
Навіть якщо д’Еконсбефи подбали про те, щоб населити вежу примарами, козопаси рано чи пізно розберуться. Отже, все? Кінець?
Стовбур здригнувся й поповз уперед — повільно, потім швидше, швидше… Я чекав удару — першого, від якого ворота здригнуться. Ще мить…
Крик — тисячоголосий, розпачливий. Ансельм зблід і схопив мене за руку.
— Слава Богу!
— Ага-а! — неабияк переляканий нормандець теж доторкнувся до мого ліктя. — Цеє…
Ну… Цеє!!! «Цеє» я так і не побачив. Зате побачили інші. Стовбур здригнувся, похитнувся й раптом упав на землю. Люди-мурахи розбігалися, падаючи, котячись донизу схилом.
Слідом за ними рушив і страшний таран.
Спочатку повільно, погойдуючись на вибоях, потім дедалі швидше, підстрибуючи, змітаючи невисокі кущі. Ось він наздогнав одного з тих, хто втікав, зім’яв, прокотився по тілу й помчав далі. Впали ще двоє, потім ще…
Долина ревла. Людське море взялося хвилями, й отут я помітив, що від цього моря відділяються перші, поки ще маленькі струмочки тих, хто кинувся навтьоки до лісу.
Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.
— Брате Ансельме! — не витримав я. — Що ви бачите?
— Ви не повірите! — на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. — Ну, штукарі!
— Вогонь, — зітхнув П’єр. — Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…
Я спробував уявити — просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!
Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід — виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?
— Дивіться! — крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.
Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…
— Здається, він, — збуджено промовив італієць. — Єпископ!
— Він із хрестом стояти, — прокоментував П’єр. — Вогонь до нього підходити.
Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!
— Вогонь поруч є! — продовжував нормандець. — Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не горіти!
Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар — і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.
Алілуя!
— Вогонь спадати, — спокійно констатував П’єр. — Вогонь гаснути, вогонь ітить.
— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.
Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.
— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.
Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.
— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.
— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!
Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.