— Добре. А тепер ідіть. І більше не влаштовуйте таких дурниць. Ви ж добрі хлопці?
Морква витер із рук пил та усміхнувся одночасно обом колонам. Тролі були спантеличені. Теоретично, Морква повинен був стати тонкою плівкою жиру на стіні. Але якимось чином цього не сталося…
Анґва здивувалася:
— Він щойно назвав сотню тролів добрими хлопцями. Та дехто з них недавно з гір спустився! Деякі навіть не обтрусили з себе гірські лишайники!
— То така трольська мода, — зауважив сержант Колон.
І тоді світ вибухнув.
Вартові пішли ще до того, як капітан Ваймз повернувся до Псевдополь-Ярду. Він піднявся сходами до свого кабінету і сів на липке шкіряне крісло. Його порожній погляд торкнувся стіни.
Він хотів полишити Сторожу. Звичайно, хотів.
Роботу в Сторожі не можна було назвати способом життя. Принаймні не життя.
Геть незручні години роботи. Постійна невпевненість у тому, що у цьому прагматичному місті сьогодні є законним, а що ні. Ані натяку на особисте життя, ніде правди діти. Погана їжа, нерегулярний графік харчування; він навіть з’їв кілька ковбасок Нудля Від-Душі-Відриваю. Здавалося, що, крім дощу та спеки, іншої погоди не бувало. Ніяких друзів, крім власного загону, бо вони були єдиними людьми, які існували в його світі.
А через кілька днів він, як сказав сержант Колон, в молоці купатиметься. Нічого не робитиме, хіба що цілісінький день їстиме та кататиметься на великому коні, роздаючи накази слугам.
У подібні моменти в його пам’яті спливав образ старого сержанта Кепла. Він був головним, коли Ваймз був ще новобранцем. І незабаром пішов на пенсію. У складчину вони купили йому дешевий годинник, який міг працювати лише декілька років, поки бісик всередині нього не вивітриться.
«Неймовірно дурний подарунок, — весело подумав Ваймз, досі дивлячись на стіну. — Старий іде на пенсію, здає значок, пісочний годинник і дзвоник, і що ми йому даруємо? Годинник!»
Але наступного дня той знов прийшов на роботу, уже з цим годинником. Провести курси вартової майстерності, говорив він, навчити молодняк не втрапляти в халепу, ха-ха. Через місяць він носив Варті вугілля і підмітав підлогу, виконував доручення і допомагав людям зі звітами. Він не міг полишити роботу ще п’ять років. Там і залишився. Шість років по тому хтось із вартових знайшов його у штабі Сторожі… мертвим на підлозі…
І виявилося, що ніхто, взагалі ніхто, не знав, де жив сержант, або навіть чи є в нього дружина. Ховали його також у складчину, згадав Ваймз. І ніхто, окрім вартових, не прийшов на похорон…
Якщо згадати, то на похорони вартових завжди приходять лише вартові.
Звичайно, зараз були інші часи. Сержант Колон уже багато років щасливо одружений, можливо, тому, що його робочий графік і графік його дружини дають їм змогу зустрічатися лише зрідка зазвичай на порозі. Але вона залишає йому в духовці пристойну їжу, тож між ними точно щось є. У них навіть є онуки, а отже, були часи, коли вони не мали можливості так добре одне одного уникати. До молодого Моркви клеяться усі молоденькі дівчата. Навіть капрал Ноббс… що ж, він, мабуть, також улаштував особисте життя. Казали, що він має досить гарне тіло. Тільки от ніхто не міг зрозуміти, де він це тіло тримає.
Але кожен із вартових має близьку людину. Хоча у випадку Ноббі — скоріш за все, проти її волі.
Тож, капітане Ваймзе, що ти відчуваєш? Вона тобі не байдужа? Про кохання не йдеться, це — не те слово, яке можна використовувати тим, кому далеко за сорок. Або ти просто боїшся стати стариганом, який помирає в ямці свого життя і якого лише з жалості ховає купка молодих людей, для яких ти ніколи не був кимось більшим, ніж старим пердуном, що завжди плутався під ногами і був потрібен лише для того, аби приносити каву та гарячі фіглянки, а поза очі з тебе завжди сміялися?
Він хотів би цього уникнути. І Доля подарувала йому казку.
Звичайно, він знав, що вона багата. Але він не очікував виклику до контори пана Високара.
Пан Високар довгий час був сімейним адвокатом Ремкінів. Століттями. Він вампір.
Ваймз не любив вампірів. Ґноми (коли вони тверезі) не схильні дуже порушувати закон. Навіть тролі були ще нічого, якщо не випускати їх із поля зору. Але від нежиті у нього свербіла шия. Жити і дати жити іншим — добре гасло, однак проблеми починалися, якщо застосувати його до вампірів…
Пан Високар був щуплявим, як черепаха, і дуже блідим. Він добирався до суті справи цілу вічність, а потім Ваймза наче прибили гвіздками до крісла.
— Скільки?
— Гм… Думаю, можна впевнено сказати, що майно включає ферми, райони міської забудови та невелику ділянку рухомості поблизу Невидної академії, все це приносить приблизно… сім мільйонів доларів на рік. Так. Я б сказав, сім мільйонів, за поточною оцінкою.
— І все це моє?
— З моменту вашого одруження з леді Сибіл. Хоча ось лист, в якому вона наказувала мені відкрити вам доступ до всіх її рахунків просто зараз.
Мертві очі-перлини уважно спостерігали за Ваймзом.
— Леді Сибіл, — сказав він, — володіє приблизно однією десятою частиною Анка та значними площами в Морпорку, а також, звичайно, значними фермерськими угіддями в…
— Але… але… все це буде у нашій спільній власності…
— Леді Сибіл дала мені дуже точні інструкції. Вона передає вам як її чоловікові все своє майно. Вона дещо… старомодна, — він посунув складений папір по столу у напрямку до капітана. Ваймз взяв його в руки, розгорнув і отетерів.
— Звичайно, якщо ви підете з життя раніше за неї, — бубонів пан Високар, — майно повернеться до неї відповідно до законодавства про шлюб. Або до будь-якого нащадка цього союзу, звичайно…
У той момент Ваймз навіть не міг нічого сказати. Він просто відчував, як його щелепа опускається, а невеликі ділянки мозку зливаються докупи.
— Леді Сибіл, — пояснював адвокат, але його голос здавався таким далеким, — хоч уже й не така молода, однак має чудове здоров’я, тому не бачу причин не…
Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі.
Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.
Він відкрив нижню шухляду свого робочого столу і подивився на блискучу пляшку «Дуже вишуканого віскі» виробництва династії Обіймиведмедів. Він не знав, як воно сюди потрапило. Але чомусь він його не викинув.
Якщо візьмешся за старе, не бачити тобі пенсії. Обмежся сигарою.
Він зачинив шухляду і відкинувся назад, діставши з кишені половину сигари.
Вартові вже не такі, як раніше. Політика. Ха! Вартові минулих часів, такі, як старий Кеші, дзиґою крутилися б у могилах, якби дізналися, що до Сторожі узяли жі…
І тоді світ вибухнув.
Вибухнуло вікно, і його уламки посипалися на стіну позаду Ваймза, поранивши йому вухо.
Він кинувся на підлогу і покотився під стіл.
Невже знову! Ну все, це востаннє алхіміки підірвали свою гільдію, і Ваймз про це подбає…
Але, коли він визирнув із вікна, то побачив хмари пилу над Гільдією найманців…
Коли Ваймз дістався до входу в Гільдію, решта вартових уже бігли Філігранною вулицею. Пара вдягнених у чорне найманців ввічливо не пускала його, м’яко натякаючи на те, що, якщо він не послухається, вони застосують неввічливість. За воротами чулася метушня.
— Бачиш значок? Бачиш? — вимагав Ваймз.
— Це власність Гільдії, — відповів найманець.
— Іменем закону, пустіть мене, — Ваймз переходив на крик.
Найманець нервово посміхнувся:
— Відповідно до закону, у стінах Гільдії панує законодавство Гільдії.
Ваймз витріщився на нього. Але це було чистою правдою. Закони міста, якими б вони не були, не проникали у володіння Гільдій. Гільдії мали власні закони. Гільдіям належали…
Він зупинився. Позаду нього стояла молодший констебль Анґва. Вона підняла уламок скла.