Вона наткнулася на перехрестя з кількома людьми і ледве встигла добігти до входу у провулок, руками здираючи з себе одяг… Там її і здибав Кроло Бомбило, якого нещодавно вигнали з Гільдії злодіїв за недоцільний ентузіазм та непристойну поведінку, властиву недостойній людині. Самотня жінка в темному провулку скидалася на жертву, з якою він міг впоратися.
Він озирнувся і пішов за нею.
Настала тиша, яка тривала приблизно п’ять секунд. Тоді з’явився Кроло, і рухався він тепер дуже швидко. Він не зупинився, поки не дістався доків, де човен уже збирався відходити. Він підбіг до трапу, ледве встиг на нього забігти. Він став моряком і помер через три роки, коли десь у далекій країні йому на голову упав броненосець, і за весь цей час ніколи нікому не розповідав про те, що бачив. Але він скрикував кожного разу, коли бачив собаку.
Через декілька секунд із провулка з’явилася Анґва і рушила геть.
Леді Сибіл Ремкін відчинила двері і принюхалася до нічного повітря.
— Семюеле Ваймз! Ти п’яний!
— Ще ні! Але дуже сподіваюся, що буду! — веселим тоном сказав Ваймз.
— І ти не переодягнувся після чергування!
Ваймз подивився вниз, а потім знову вгору.
— Так! — радісно сказав він.
— Гості прибудуть з хвилини на хвилину. Іди до своєї кімнати. Ванну уже набрали, а Віллікінс уже підготував тобі одяг. Зберися!
— Чудово!
Ваймз викупався у теплій воді та рум’яному алкогольному сяйві. Потім він витерся, як міг, і подивився на камзол, розкладений на ліжку.
Його пошив найкращий кравець у місті. У Сибіл Ремкін було щедре серце. Вона віддавала все, що могла віддати.
Камзол був блакитний з оздобленням глибокого фіолетового кольору, з мереживом на манжетах і комірі. Це був останній писк моди, як йому сказали. Сибіл Ремкін хотіла, щоб він вийшов у світ. Він знав, хоча вона цього ніколи не казала, але він знав, що, на її думку, він занадто гарний, щоб бути вартовим.
Несподівано він витріщився на камзол, нічого не розуміючи. Він ніколи раніше не носив камзол. Коли він був дитиною, то можна було обв’язатися ганчірками, а у Сторожі йому видали шкіряні штани до колін та кольчугу вартового — зручний, практичний одяг.
З костюмом був капелюх. Він був оздоблений перлами.
Ваймз ніколи раніше не носив головних уборів, які не куються з металу.
Туфлі були довгими і мали загострені кінці.
Він завжди носив сандалі влітку, а взимку — традиційні дешеві чоботи.
Капітан Ваймз ледь-ледь став офіцером. І він зовсім не був впевнений, що зможе стати джентльменом. І все почалося з процедури одягання камзола…
Гості поволі приїздили. Він чув хрускіт коліс карет, які їхали по дорозі, і шльопання ніг носіїв, які по ній ішли.
Він поглянув у вікно. Скун-авеню була розташована на узвишші, набагато вище за інші вулиці Морпорка, і з неї відкривався неперевершений вид на місто, якщо вам подобається споглядати на місто. Палац Патриція був найтемнішим місцем ландшафту, у ньому світилося лише одне віконце на верхньому поверсі. Це був центр добре освітленої області, яка ставала все темнішою і темнішою, коли погляд переходив на ті частини міста, в яких палити свічки означало витрачати гарну їжу задарма. Навколо Кар’єрного провулка можна було побачити червоне світло факелів… Ну, у тролів Новий рік, це зрозуміло. І слабке сяйво над Високоенергетичною чароспорудою Невидної академії… Ваймз заарештував би всіх чаклунів за підозрою, що вони до дідька розумні, хоча і лише наполовину. Більше, ніж звичайно, світла було на вулицях Кабельній та Чистій, у тій частині міста, яку люди, такі, як капітан Виверт, називали «коротун-містом»…
— Семюеле!
Ваймз як умів поправив хустку на шиї.
Він стикався з тролями, ґномами та драконами, але тепер йому довелося зустріти абсолютно новий вид. Багатії.
Пригадувати, яким був на вигляд світ, поки вона перебувала у, як це делікатно називала її мати, нестандартному стані, завжди було важко.
Наприклад, вона пам’ятала, що бачила запахи. Фактично вулиці та будинки… вони, звичайно, залишалися там, де і були, але лише як чудовий монохромний фон, на якому звуки і, так, запахи вимальовувались як блискучі лінії… кольоровий вогонь та хмари… певне, кольорового диму.
Мабуть, проблема була саме в цьому. Саме об слова все розбивалося. Немає належних слів для того, що відчували її органи чуття. Якби ви могли на мить побачити справжній восьмий колір веселки, а потім вам довелося описувати його у семикольоровій гамі, це було б наче… «щось на зразок зеленувато-фіолетового». Досвід не передається між світами.
Іноді, хоч і не дуже часто, Анґва думала, що їй дуже пощастило жити на перетині двох світів. І завжди протягом двадцяти хвилин після перетворення усі органи чуття настільки посилювалися, що світ просто сяяв у кожному сенсорному спектрі, наче веселка. Це було варте всіх інших незручностей. Було декілька різновидів перевертнів. Декому просто доводилося голитися щогодини і носити шапку, щоб прикрити вуха. Вони могли зійти за нормальну людину.
Але вона могла їх розпізнати. Перевертні могли помічати інших перевертнів навіть у щільному натовпі. Щось було в їхніх очах. І, звичайно, якщо є час, є всілякі інші підказки.
Перевертні переважно живуть самотньо і беруть роботу, яка не вимагає контакту з тваринами. Вони іноді не знають міри в парфумах або засобах після гоління і зазвичай дуже примхливі в питаннях їжі. І вони ведуть щоденники, в яких фази місяця ретельно позначені червоним чорнилом.
У сільській місцевості перевертням жити важко. Лишень зникне якась дурна курка, і ти ставав підозрюваним номер один. Усі казали, що в місті краще.
Це, безумовно, давало сил.
Анґва бачила одночасно кілька годин із життя вулиці В’язів. Страх злодія-вигнанця завмирав помаранчевими лініями. Слідом була блідо-зелена хмара Моркви з краєм, який підказував, що той трохи хвилювався; з’явилися додаткові запахи старої шкіри та воску для полірування броні. Інші знаки, слабкі або потужні, були розкидані по всій вулиці.
Один із них пахнув старим туалетним килимком.
— Йо, сучко, — покликав голос за нею.
Вона повернула голову. У собачому зорі Гаспод виглядав не краще, за винятком того, що він опинився в центрі хмари змішаних запахів.
— О, це ти.
— Еге ж, — сказав Гаспод, гарячково дряпаючи себе за вухом. Він подивився на неї поглядом, повним сподівання. — Просто питаю, розумієш, ну так, цікавлюся, для порядку, щоб знати одразу… Ось не можу не думати… Чи є шанс тебе понюхати…
— Немає.
— Я ж лише питаю. Не ображайся.
Анґва зморщила свою тваринну морду.
— Чому від тебе так тхне? Тобто ти не відрізнявся вишуканим запахом ще коли я була людиною, але зараз…
Гаспод собою пишався.
— Добре, правда ж? — сказав він. — Це було непросто. Я довго над цим працював. Якби ти була справжнім собакою, то це було б наче засіб після гоління. Чудовий засіб! До речі, тобі варто купити собі нашийник. Якщо є нашийник, ніхто тебе не зачіпає.
— Дякую.
Здавалося, Гаспод старанно про щось думав.
— Ем… А ти ж серця ненароком нікому не вириваєш?
— Тільки навмисно, — одказала Анґва.
— Добре, добре, добре, — поспішно сказав Гаспод. — Куди ти прямуєш?
Він почимчикував за нею на своїх кривих лапах, відчайдушно намагаючись не відставати.
— Рознюхати все біля майстерні Клевця. До речі, я тебе не запрошувала.
— Більше нічого робити, — сказав Гаспод. — «Реберня» не вивозить сміття до півночі.
— Тобі ніде ночувати? — спитала Анґва, коли вони проповзали під прилавком, з якого торгують рибою та чіпсами.
— Ночувати? Мені? Дім? Так. Звичайно. Ноу проблемо. Діти сміються, велика кухня, триразове харчування, поруч веселий кіт, за яким можна ганятися, власна ковдра та місце біля вогню, він старий дурень, але ми його любимо, і все таке інші. Не проблема. Мені просто подобається трохи погуляти, — сказав Гаспод.