— Тільки-от нашийника в тебе немає.
— Порвався.
— Справді?
— Від ваги діамантів.
— Певне, саме так і було.
— Вони дозволяють мені робити те, що заманеться, — хизувався Гаспод.
— Еге ж, уявляю.
— Іноді я не заходжу додому, ну, кілька днів.
— Справді?
— А може, й тижнями.
— Так, звичайно.
— Але вони завжди дуже раді бачити мене, коли я повертаюся, — сказав Гаспод.
— Здається, ти казав, що спав в академії, — сказала Анґва, стрімко ухилившись від візка на Патоковій вулиці.
На якусь мить Гаспод запах невпевнено, але швидко узяв себе в лапи.
— Казав, — погодився він. — Ну знаєш, як буває у сім’ї… Діти хапають тебе на руки, дають печиво і подібне, люди весь час гладять. Дратує. Тому я там часто сплю.
— І правильно.
— Добре, дуже часто.
— Справді?
Гаспод ненадовго затих.
— Тобі варто бути обережнішою. Коли ти в образі суки, то можеш натрапити на справжні неприємності. Це — місто грізних псів.
Вони дісталися до дерев’яної пристані за майстернею Клевця.
— Як ти… — Анґва зупинилася.
Тут була ціла суміш запахів, але один з них був гострий, як пилка.
— Феєрверки?
— І страх, — сказав Гаспод. — Багато страху.
Він обнюхав дошки.
— Людський страх, не ґномський. Ґнома легко впізнати. Вони щурів їдять, розумієш? Фу! Певне, сильно він злякався, що залишив такий сильний запах.
— Я відчуваю одну людину і одного ґнома, — сказала Анґва.
— Так. Одного мертвого ґнома.
Гаспод засунув свого побитого носа у щілину дверного отвору і гучно вдихнув.
— Є й інші речі, — сказав він, — але клята річка так близько, що перебиває запахи. Чую мастило і… інше мастило… і всілякі… гей, куди ти побігла?
Гаспод почимчикував за нею. Анґва рушила назад на Потокову вулицю, тримаючи носа близько до землі.
— За слідом.
— Навіщо? Він тобі спасибі не скаже.
— Хто не скаже?
— Кавалер твій.
Анґва зупинився так раптово, що Гаспод у неї врізався.
— Ти про капрала Моркву говориш? Так він мені не кавалер!
— Так? Я собака, пам’ятаєш? З гарним носом, пам’ятаєш? Запах не може брехати. Феремони. Сексуальна алхімія.
— Я його знаю лише пару ночей!
— Ага!
— Що «ага»?
— Нічого, нічого. І все-таки нічого поганого в цьому немає.
— Немає того самого цього, в чому може бути щось погане.
— Правильно, правильно. Не те щоб воно було, — сказав Гаспод, додавши поспіхом, — а навіть якби було. Всім подобається капрал Морква.
— І правда, — сказала Анґва, яка сердилася уже менше. — Він дуже… схильний подобатися.
— Навіть Великий Фідо лишень прикусив Моркві руку, коли той намагався його погладити.
— Що то за Великий Фідо?
— Головний гавкач Гільдії собак.
— Існує Гільдія собак? Собак? Ти мене за дурну маєш?
— Та ні, це правда. Права на падаль, місця для засмаги, нічні позмінні гавкання, права на розмноження, роти завивателів… та що завгодно.
— Гільдія собак, — саркастично пробурчала Анґва. — О, так!
— А ти спробуй погнатися за щуром на трубі не на тій вулиці, тоді й назвеш мене брехуном. Ти ще на плаву, бо я ошиваюся поруч. Інакше можеш потрапити у великі проблеми. У цьому місті собака, який не є членом гільдії, має проблеми. Тобі пощастило, — сказав Гаспод, — що ти мене зустріла.
— Певне, ти — великий чоло… пес у Гільдії, так?
— Я навіть не її член, — гордовито сказав Гаспод.
— І як же ти виживаєш?
— Я кмітливий. У будь-якому випадку, Великий Фідо мене не чіпає. У мене є Сила.
— Яка сила?
— Забудь. Головне, що Великий Фідо… мій кореш.
— Кусати за руку того, хто хоче тебе погладити… Такий дружній твій кореш?
— І що? Останній чоловік, який намагався погладити Великого Фідо… від нього знайшли лише пряжку з ременя.
— Невже?
— І та була на дереві.
— Де ми?
— А тут немає жодного дерева… Що?
Гаспод понюхав повітря. Його ніс читав місто так само, як досвідчена підошва чобіт капітана Ваймза.
— На розі Скун-авеню і вулиці Проут, — сказав він.
— Слід зникає. Змішується із занадто великою кількістю інших запахів.
Анґва ще деякий час обнюхувала околиці. Сюди хтось зайшов, але після нього було забагато людей. Запах досі був гострим, але він губився за іншими запахами загального смороду міста.
Вона відчула сильний запах мила, що наближався. Вона його відчувала колись раніше, але тоді була людиною і лише відчувала слабкий аромат. Зараз у неї чотири лапи і ніс, який відчуває, що запах мила заполонив увесь світ.
Капрал Морква замислено йшов дорогою. Він не дивився, куди йде, але цього й не потребував. Люди відступали, пропускаючи його.
Цими очима вона бачила його вперше. Трясця! Як люди цього не помічають?
Він ішов містом, наче тигр через високу траву або серединноземельний ведмідь по снігу, а весь пейзаж був лише візерунком на його шкірі…
Гаспод перевів погляд. Анґва сиділа на лапах і дивилася.
— Язик висолопився, — сказав він.
— Що?.. І що? Це природно. Я захекалася.
— Хар-хар.
Морква помітив їх і зупинився.
— О, наш маленький дворняга, — сказав він.
— Гав-гав, — сказав Гаспод, зрадницьки махаючи хвостом.
— Я бачу, у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква, погладжуючи його по голові, а потім механічно витираючи руку об форму.
— Даю слово, це просто чудова сука, — сказав він. — Вівцескельний вовкодав, якщо не помиляюся, — він дружньо погладив Анґву. — Та годі, — додав він. — Робота сама себе не зробить, еге ж?
— Гав-гав, скигл-скигл, дайте песику печива, — сказав Гаспод.
Морква підвівся і помацав кишені.
— О, в мене якраз тут є шматочок печива — здається, ти розумієш кожне моє слово…
Гаспод легко зловив печиво.
— Гав-гав, хвостом виль-виль, — сказав він.
Морква подивився на Гаспода злегка спантеличено, як завжди дивилися люди, коли він говорив замість того, щоб гавкати, кивнув Анґві і продовжив рух до Скунавеню, де був розташований маєток леді Ремкін.
— Так, — зробив висновок Гаспод, голосно жуючи несвіже печиво, — дуже гарний хлопчина. Простий, але приємний.
— Так, простий, — погодилася Анґва. — Це я в ньому помітила одразу. Він простий. А все інше тут складне.
— А на тебе він дивиться, як мале ягня, — додав Гаспод. — Але ягнята мені подобаються. І їхні очі… Якщо вони свіжі.
— Ти огидний.
— Так, але принаймні я — не ображайся — маю постійну форму.
— Тебе покусати?
— О-о-о! — простогнав Гаспод. — Ти мене вкусиш? Ахх-х-гр-р-р-р! О, так, я просто переляканий! А тепер подумай. У мене так багато собачих хвороб, що я живий лише тому, що ці зарази надто зайняті боротьбою між собою. Тільки уяви, у мене є навіть така хвороба, як лизучий кінець, а її може підхопити лише вагітна вівця. Ну ж бо. Вкуси мене. Зміни моє життя. Кожен раз, коли я бачитиму повний місяць, у мене виростатиме шерсть і жовтітимуть зуби, і мені доводитиметься ходити на чотирьох. Так, це кардинально змінить моє нинішнє становище. Хоча, — розмірковував пес, — щось я почав втрачати шерсть, то, може, хоч не сильно, трошечки куснеш мене?
— Замовкни, — потім вона подумала: «Але принаймні у тебе з’явилася подружка, — сказав Морква. — І замислився…»
— Ну хоч лизни трошечки…
— Замовкни.
— У цих заворушеннях винен лише сам Ветінарі, — сказав герцог Еорльський. — У нього немає почуття стилю! Це через нього ми змушені жити у місті, де бакалійники мають такий самий вплив, що й барони. Він навіть не проти того, щоб сантехніки утворили власну гільдію! На мою скромну думку, це вже занадто.
— Ну, все було б не так погано, якщо б він подавав суспільству приклад, — розмірковувала леді Омніус.