— Або хоча б правити почав, — додала леді Селашіль. — А то щось зараз розквітла безкарність.
— Варто визнати, що старі королі, може, і не завжди були з нашого кола, — сказав герцог Еорльський, — але принаймні вони мали якусь позицію… на мою скромну думку. У ті часи місто було гідним. Люди були більш шанобливими і знали своє місце. Люди гідно працювали повний робочий день, а не тинялися деінде. І ми, звичайно, не відчиняли ворота, щоб усіляка сволота не проникала до міста. І, звичайно, у нас був закон. Чи не так, капітане?
Капітан Семюел Ваймз пильно дивився на точку десь ліворуч і трохи вище лівого вуха герцога.
Сигарний дим майже нерухомо висів у повітрі. Ваймз поволі усвідомлював, що проведе кілька годин у товаристві людей, які йому не подобаються, та ще й змушений багато з’їсти.
Він прагнув якомога швидше відчути запах вологих вулиць та бруківку під картонною підошвою. Таця з післяобідніми напоями курсувала навколо столу, але Ваймз її навіть не торкнувся, тому що це засмутило б Сибіл. І вона б намагалася цього не показувати, і це б іще більше його засмучувало.
«Обіймиведмідь» потроху вивітрювався. Він ненавидів бути тверезим. Це означало, що він починав думати. Однією з думок, що боролися за виживання, було те, що немає такого поняття, як «скромна думка».
Він не мав великого досвіду роботи з багатими та могутніми. Вартові зазвичай з ними не працювали. Справа не в тому, що вони були менш схильні до вчинення злочинів, а в тому, що злочини, які вони вчиняли, були настільки вищими за нормальний рівень злочинності, що були поза досяжністю людей у дешевих чоботях та з іржавим нагрудником.
Володіння сотнею об’єктів нерухомості у нетрях міста не було злочином, хоча жити в таких нетрях вважалося майже злочинним; бути найманцем — Гільдія насправді ніколи цього не заявляла, але важливою вимогою до новобранця було його знатне походження — не було злочином. Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.
— А тепер куди не глянь — пихаті ґноми, тролі та інші грубіяни, — скаржилася леді Селашіль. — Зараз в Анк-Морпорку більше ґномів, ніж у будь-якому їхньому етнічному місті… чи як вони там називають свої нори.
— Яка ваша думка, капітане? — запитав герцог Еорльський.
— Гм, — капітан Ваймз узяв виноградину і почав крутити її між пальцями.
— Етнічна проблема.
— У нас така є?
— Ну так… Подивіться на Кар’єрний провулок. Там щовечора бійки!
— І вони взагалі нічого не знають про правильну релігію!
Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко. Що стосується релігії, трольські боги б’ють одне одного кийками уже десять тисяч років, навіть раніше, ніж ми перестали їсти пісок».
Але згадка про мертвого ґнома зачепила в його душі якісь порочні струни.
Він поклав виноград назад на тарілку.
— Безумовно, — сказав він. — Як на мене, всю цю безбожну сволоту варто зібрати і виперти з міста, підпихаючи її пікою у спини.
Настала хвилина мовчання.
— На більше вони не заслуговують, — додав Ваймз.
— Саме так! Вони не набагато вищі за рівнем розвитку, ніж тварини, — сказала леді Омніус. Ваймз підозрював, що її ім’я — Сара.
— Ви помітили, які в них великі голови? — сказав Ваймз. — Там же саме каміння. Жодних мізків.
— Та й моралі не більше, — сказав лорд Еорльський.
Почулося перешіптування, в якому відчувалася загальна згода. Ваймз потягнувся за келихом.
— Віллікінсе, я не думаю, що капітан Ваймз хоче вина, — сказала леді Ремкін.
— А от і хочу! — весело сказав Ваймз. — Ну, раз уже підняли це питання, що ви думаєте про ґномів?
— Не знаю, може, ви не помітили, — сказав лорд Еорльський, — але щось собак у місті поменшало.
Ваймз на нього витріщився. Щодо собак — то була щира правда. Здається, він давно не бачив зграй собак. Це факт. Він бував у кількох ґномських барах з Морквою і знав, що ґноми дійсно їдять собак, але тільки якщо вони не можуть вполювати достатньо щурів. А десять тисяч ґномів, які їдять щурів ножами, виделками та лопатами, не загрожують популяції щурів Анк-Морпорка. Ґноми завжди писали про це у листах додому: мовляв, приїздіть усі і захопіть кетчуп.
— Ви помітили, які в них маленькі голови? — Ваймз спромігся заговорити, як аристократ. — Туди може поміститися небагато мізків. Цей факт підтверджено ретельними вимірюваннями.
— А ви бачили їхніх жінок? — підхопила леді Сара Омніус. — Вони якісь… підозрілі. Ви знаєте, що кажуть про ґномів, — загадково додала вона.
Ваймз зітхнув. Він знав, що ґномів-жінок бачили весь час, просто вони на вигляд бути такі самі, як і ґноми-чоловіки. Безумовно, це знали всі, хто хоч щось знав про ґномів.
— Хитрі маленькі чортенята, — сказала леді Селашіль. — Розум гострий, немов голка.
— Знаєте, — похитав головою Ваймз, — знаєте, що мене до біса дратує? Те, що вони настільки нездатні до будь-якої раціональної думки і одночасно настільки хитрі і проникливі, чорт забирай!
Тільки Ваймз помітив, як леді Ремкін кинула на нього лютий погляд. Лорд Еорльський погасив сигару.
— Вони просто приїздять і захоплюють наше місто. І працюють, як мурахи. Нормальна людина уже лягає спати, а вони все працюють. Це неприродно.
Думка Ваймза бовталася десь поруч із цим зауваженням і порівнювала його із зауваженням про гідну працю та повний робочий день.
— Ну, один із них вже не буде працювати так наполегливо, — сказала леді Омніус. — Моя служниця сказала, що одного з них сьогодні вранці знайшли мертвим у річці. Можливо, якась міжплемінна війна чи що там у них буває.
— Ба… можна вважати, що це початок, — усміхнувся лорд Еорльський. — Хоча одним більше, одним менше. Ніхто й не помітить.
Ваймз яскраво посміхнувся.
Біля його руки стояла пляшка вина, і, незважаючи на тактичні зусилля Віллікінса, Ваймз зумів її залишити при собі. Її горлечко так і просилося до рук…
Ваймз відчув на собі пильний погляд. Він подивився через стіл на чоловіка, який пильно за ним стежив і чий єдиний внесок у розмову був: «Чи не будете ви такі ласкаві, капітане, передати мені приправи?» На його обличчі не було нічого примітного, окрім погляду — який був абсолютно спокійним і трохи зацікавленим. Це був доктор Ребус. Ваймзові здалося, що той читає його думки.
— Семюеле!
Рука Ваймза зупинилася на півдорозі до пляшки. Віллікінс стояв поруч зі своєю господинею.
— Знаєш, на порозі молода особа, здається, капрал Морква, — сказала леді Ремкін. — Хоче тебе бачити.
— Неймовірно! — сказав лорд Еорльський. — Він прийшов, щоб заарештувати нас? Ха-ха-ха.
— Ха, — сказав Ваймз.
Лорд Еорльський ліктем штовхнув свого сусіда.
— Напевне, десь коїться злочин, — жартував він.
— Так, — сказав Ваймз. — І, здається, дуже близько.
Морква увійшов, тримаючи шолом під пахвою під кутом, який вважається шанобливим.
Він подивився на вибрану компанію, нервово облизав губи і привітався. Усі на нього дивилися. Моркву важко було не помітити в кімнаті. У місті були й інші здоровані, навіть більші за нього. Та він не вписувався в обстановку. Він узагалі, здавалося, без будь-яких зусиль викривлював простір навколо себе. Все навколо ставало фоном для капрала Моркви.
— Вільно, капрале, — сказав Ваймз. — Що там? Я маю на увазі, — швидко додав він, знаючи про прямолінійне розуміння Морквою будь-якої образності, — чому ти прийшов?
— Хочу вам щось показати, сер. Е-е-е. Сер, я думаю, що це з Гі…
— Ну ж бо, поговорімо про це надворі, добре? — сказав Ваймз. Доктор Ребус не поворухнув жодним м’язом.