Сендівоґ поглянув на дошку з даними випробування.
— Двадцять один бал, — сказав він. — Дивина та й годі! Можливо, ми все ж знайшли ідеальну пропорцію нітроцелюлози і камфори…
Почувся звук від удару кия об кулю. Куля відкотилася, відскочила від борту стола…
…І прискорилася. І в момент, коли вона вдарила невинне скупчення червоних кульок, з неї повалив білий дим.
Тарпаніш похитав головою.
— Нестабільна, — сказав він. — Всі на підлогу!
Усі у кімнаті пригнулися, за винятком двох вартових, один із яких від народження не знав небезпек, пов’язаних з високим зростом, а другий на кілька хвилин відставав від подій.
Чорна куля випустила стовп полум’я, проскочила перед обличчям Щебня, залишаючи слід у вигляді чорного диму, а потім вилетіла у зачинене вікно. Зелена куля свого розташування не змінила, але несамовито крутилася. Інші кульки носилися туди-сюди, періодично спалахуючи або відскакуючи від стін.
Червона куля потрапила Щебню прямо поміж очей, після чого продемонструвала-круте піке на стіл та забилася в середню лузу, де і вибухнула. Настала тиша, яку порушували хіба що поодинокі покашлювання. Із хмари маслянистого диму з’явився Тарпаніш і, тримаючи кий тремтячою рукою, посунув точку на дошці, яка позначала результат випробування, на одну поділку.
— Один, — сказав він. — Що ж, добре. Повернемося до тиглів. Хто-небудь, замовте новий більярдний стіл…
— Перепрошую, — почав Дуболом, поплескавши його по коліну.
— Хто там?
— Унизу.
Тарпаніш подивився вниз.
— О, ґном?
Дуболом подивився на нього, не виражаючи жодного почуття.
— А ти в нас гігант?
— Я? Звичайно, ні!
— Ну тоді логіка підказує, що я ґном, певно, так. А позаду мене троль, — спокійно продовжив Дуболом. Щебінь випнувся так, наче йому скомандували «Струнко!».
— Ми прийшли спитати, чи хтось із вас може прочитати, що написано на цьому папірці? — сказав Дуболом.
— Ага, — слушно зауважив Щебінь.
Тарпаніш подивився на папірець.
— О, ну, так, — сказав він, — дещо з колекції старого Леонарда. І що?
— Леонарда? — перепитав Дуболом. Він поглянув на Щебня. — Запиши, — скомандував він.
— Леонарда-з-Квірма, — пояснив алхімік.
Дуболом був не менш розгубленим, ніж секунду тому.
— Ніколи про нього не чули? — здивувався Тарпаніш.
— Ну, я б не стверджував протилежного.
— Я думав, що всі чули про Леонарда-з-Квірма. Навіжений. Але й геніальний.
— Він був алхіміком?
«Записуй, записуй», — Щебінь нервово озирався навколо у пошуках шматочка вугілля і зручної стіни.
— Леонард? Ні. Він не належав до гільдії. Чи, краще сказати, належав усім гільдіям одночасно. Він багато чого зробив. Він суміщав, якщо ви розумієте, про що я?
— Ні, сер.
— Трохи малював і трохи працював з механізмами. Старе добре суміщення.
«Хоча б мати молоток і зубило», — не вгамовувався Щебінь.
— Це, — сказав Тарпаніш, — це — формул… ну, нам уже можна про це говорити, це більше не великий секрет… це — формула того, що ми назвали порошком № 1. Сірка, селітра і деревне вугілля. Використовується у феєрверках. Виготовити може будь-який дурень. Дивно лише те, що формула написана задом наперед.
— Здається, це важливо, — прошипів Дуболом Щебню.
— Хоча… Він завжди писав задом наперед, — сказав Тарпаніш. — Дивний був чолов’яга. Але ж геніальний. Ви бачили портрет Мони Оґґ його авторства?
— Ні.
Тарпаніш віддав папірець Щебню, і той почав надзвичайно уважно його вивчати. «Може, прямо на ньому і записати?» — подумав він.
— В який би куток кімнати ти не відійшов, її зуби не дають тобі спокою. Дивовижно. Насправді дехто казав, ці зуби їх переслідували і за межами кімнати, аж до самого дому.
— Я гадаю, нам потрібно поговорити з паном з Квірма, — сказав Дуболом.
— О, ви можете це зробити. Звичайно, можете, — відповів Тарпаніш. — Але, гадаю, він вас не почує. Він зник кілька років тому.
«…А коли я знайду, чим і на чому записати, залишиться лише знайти того, хто навчить мене писати…»
— Зник? Як? — дивувався Дуболом.
— Наша версія така, — пояснив Тарпаніш, нахилившись ближче, — він знайшов спосіб зробити себе невидимим.
— А чому ви так вирішили?
— Тому що, — змовницьки прошепотів Тарпаніш, — з того часу його ніхто не бачив.
— Гм, — замислився Дуболом. — Я далеко не видатний мислитель і не детектив, але… може, він просто кудись виїхав, і саме тому ви його не бачите?
— Ні, старий Леонард не міг так вчинити. Він не міг просто загубитися. Він саме зник.
— Ох.
— Він був трохи… незібраний, якщо ви розумієте, про що я. Занадто багато мізків у голові. Ха, пам’ятаю, колись у нього виникла ідея виробляти блискавки з лимонів! Гей, Сегдівоґу, пам’ятаєш Леопарда та його блискавичні лимони?
Сегдівоґ покрутив пальцем біля скроні.
— О, геніально! «Вставляєш у лимон мідні та цинкові пруги і — вуаля! — маєш ручну блискавку». Ідіот!
— Та ні, не ідіот, — сказав Тарпаніш, піднімаючи більярдну кулю, яка дивом уникла детонації. — Гострий розум. Такий гострий, що, як казала моя бабуся, сам міг порізатися. Блискавичні лимони! Який у цьому сенс? Так само безглуздо, як і його механізм імітування «голосу вищої істоти». Я тоді його спитав: «Леонарде, а навіщо тоді чаклуни? Для всього цього є абсолютно звичайна магія. Блискавичні лимони? А що далі? Людина з крилами?» І знаєте, що він відповів? Знаєте, що відповів? Він сказав: «Як з язика зняв…» Бідолашний старий Леопард.
Навіть Дуболом посміявся разом з ними.
— А ви пробували? — згодом поцікавився він.
— Що пробували? — не зрозумів Тарпаніш.
— Хар-хар-хар, — Щебінь нарешті вичавив із себе сміх, намагаючись не відставати від решти.
— Вставляти в лимон металеві прути.
— Не будь чортовим дурнем!
— Що означає ця літера? — спитав Щебінь, показуючи на папір.
Вони подивилися туди, куди він тицьнув пальцем.
— О, це не літера, це символ, — сказав Тарпаніш. — Старий добрий Леонард… він завжди малював на берегах. Всілякі гадючки-закарлючки. Я навіть казав йому: «Чи не змінити тобі ім’я на Закарлюкінс?»
— Я думав, це — якісь алхімічні знаки, — сказав Дуболом. — Схоже на арбалет без тятиви. І це дивне слово «Ожжур». Що воно означає?
— Гадки не маю. Звучить якось по-варварськи. У всякому разі… якщо це все, офіцери… У нас попереду кілька серйозних досліджень, — мовив Тарпаніш, підкидаючи в руці кулю із трансмутованої слонової кістки. — Не всі такі мрійники, як старий бідолаха Леонард.
— Ожжур, — розмірковував Дуболом, знову і знову оглядаючи папірець. — О-ж-ж-у-р…
Тарпаніш впустив кулю на підлогу. Дуболом вчасно сховався за Щебня.
— Я колись був тут, — сказав сержант Колон, наближаючись разом з Ноббі до Гільдії блазнів. — Я постукаю, а ти притиснись до стіни.
Молоток на хвіртці був схожий на штучні груди. Такі молотки дуже подобаються регбістам та іншим, кому хірургічно видалили почуття гумору. Колон постукав і швиденько відійшов на безпечну відстань.
Почулося гигикання, потім прогудів якийсь гудок, якась мелодія, яка, можливо, деінде могла видатися комусь дуже веселою, над молотом ковзнули невеликі зсувні дверцята, і звідти на дерев’яній руці виповз пиріг із заварним кремом. Рука випрямилася, і пиріг розповзся по стіні і приземлився на землі поряд із ногою Колона.
— Дурний гумор, — сказав Ноббі.
Хвіртка воріт незграбно відчинилася, але лише на кілька сантиметрів, і з неї витиснувся маленький клоун.
— Слухайте-слухайте-слухайте! — радів він. — Чому товстун постукав у двері?
— Не знаю, — Колон не відчував ентузіазму. — І чому ж товстун постукав у двері?
Вони дивилися один на одного. Жарт не вдався, ролі переплуталися.