Тому що всі вони були аристократами. Кожен з них знав ім’я свого великого прапрапрапрадіда і яка неприємна хвороба звела його в могилу.
Вони щойно з’їли не дуже смачний обід, який, однак, передбачав давні й доволі пристойні вина. Взагалі присутні зібралися тому, що всі вони знали Едвардового батька, а де Гиблі — прекрасна сім’я з чудовим родоводом, дарма що зараз вони перебувають у дуже скрутних обставинах.
— Отже, ви самі бачите, — гордо мовив Едвард, — докази є незаперечними. У нас є король!
Глядачі намагалися не дивитися одне одному в очі.
— Я гадав, ви з-з-зрадієте, — засмутився Едвард.
Нарешті лорд Іржавський озвучив негласний консенсус. У його ідеально блакитних очах не було місця для жалості, бо вона ж не є першочерговою для виживання. Хоча іноді можна було ризикнути і проявити трохи милосердя.
— Едварде, — почав він. — Останній король Анк-Морпорка помер багато століть тому.
— С-с-страчений зрадниками!
— Навіть якби хтось знайшов його нащадка, чи не очевидно, що королівська кров у ньому вже дещо розбавлена?
— Королівську кров неможливо розбавити!
«Ех, — подумав лорд Іржавський. — То він із цих. Молодий Едвард думає, що дотик короля може вилікувати від золотухи, неначе королівська влада є якимось еквівалентом сірчаної мазі. Молодий Едвард вважає, що немає такого моря крові, через яке не можна було би пробратися, щоб посадити законного короля на трон, а для захисту корони всі засоби згодяться. Романтик».
Лорд Іржавський романтиком не був. Іржавські добре адаптувалися до постмонархічного життя в Анк-Морпорку, купуючи, продаючи та орендуючи, налагоджуючи контакти і роблячи те, що завжди робили аристократи, тобто пристосовуючись і виживаючи.
— Добре, можливо, ви праві, — погодився він тим ніжним голосом, яким умовляють самогубця відійти від краю прірви, — але ми повинні спитати себе, чи потребує Анк-Морпорк короля саме зараз, у цей момент часу?
Едвард подивився на нього, як на божевільного.
— Потребує? Потребує? І це в часи, коли наше прекрасне місто топче жорстокий т-т-тиран?
— А-а-а. Це ви про Ветінарі.
— Хіба ви не бачите, що він зробив з нашим містом?
— Дуже неприємний, зарозумілий чоловічок, — втрутилася леді Селашіль. — Та я б не сказала, що він прямо таки тероризує. Не можна так сказати.
— Та ми повинні йому дякувати, — додав віконт Скатер, — місто функціонує. Ну хоч більш-менш. Простий люд нарешті почав працювати.
— На вулицях безпечніше, ніж тоді, в часи лорда Пасткуса Божевільного, — сказала леді Селашіль.
— Безпечніше? Ветінарі започаткував Гільдію злодіїв! — закричав Едвард.
— Так, так, звичайно, не все ідеально… Звичайно. З іншого боку, скромне щорічне пожертвування, що гарантує безпеку пересування…
— Він завжди говорив, що якщо у місті є злочинність, то треба зробити її хоча б добре організованою, — розхвалював його лорд Іржавський.
— Мені здається, — сказав віконт Скатер, — що всі ці парубійки з гільдій терплять його тому, що інший може виявитися ще гіршим, згодні? У нас уже були правителі… специфічні. Хто пам’ятає лорда Вітрера Душогубного?
— А Лорда Гармонія Неврівноваженого? — підхопив лорд Монсмітьє.
— Лорда Скальпулу Веселого, — продовжувала леді Селашіль. — Мав дуже гостре почуття гумору.
— Хоча й Ветінарі… є в ньому щось… — почав лорд Іржавський.
— Я розумію, про що ви, — сказав віконт Скатер. — Мене також це бентежить. Ти ще й подумати не встиг, а він уже знає, про що ти подумаєш.
— Всі знають, що найманці встановили плату за його голову в мільйон доларів, — сказала леді Селашіль. — Стільки коштує його смерть.
— Щось мені здається, що ще дорожче буде втримувати його від раптового воскресіння, — зіронізував лорд Іржавський.
— О боги! Куди поділася гордість? Куди поділася честь?
Вони аж підстрибнули, коли останній лорд де Гибль підскочив зі свого крісла.
— Та послухайте ж себе! Подивіться на себе! Хто з вас зможе заявити, що його рід розквітнув, коли пішли королі? Ви хоч пам’ятаєте, якими людьми були ваші предки? — Едвард швидко ходив навколо столу, так що глядачам доводилося обертатися, аби за ним спостерігати. Він сердито підняв палець. — Ви, лорде Іржавський! Ваш предок с-с-став бароном після того, як самотужки вбив тридцятьох сімох хапонійців, не маючи н-н-нічого, крім шпильки, чи не так?
— Так, але…
— А ви, сер… Лорде Монсмітьє! Перший герцог вашого роду привів шістсот чоловіків до славної й епічної п-п-поразки у Квірмській битві! Хіба ви все забули? А ви, лорде Вентурію, і ви, сер Джордж… сидите у місті у ваших старих будинках зі своїми старими іменами і старими грошима, поки гільдії… Гільдії! Обірванці, торговці і купці! І саме вони керують містом!
У два кроки він опинився біля книжкової полиці, схопив величезну книжку в шкіряній палітурці і кинув її на стіл, перекинувши бокал лорда Іржавського.
— «Скобова книга перів», — закричав Едвард. — У цій книзі кожному з нас присвячена своя сторінка! Це все наше. А Ветінарі вас зачарував! Запевняю, він є плоть і кров, простий смертний! І бояться прибрати його тільки тому, що їхнє власне життя стане трошечки гіршим! О боги!
Його слухачі мали похмурий вигляд. Звичайно, все було правдою… якщо дивитися з цього боку. Однак було не дуже приємно слухати це з уст пихатого юнака з божевільним поглядом.
— Так, так, старі добрі часи. Вежі зі шпилями, бойові знамена, лицарство… — скромно погодився віконт Скатер. — Дами в гостроверхих капелюхах. Войовничі хлопці в обладунках січуть один одного, і таке інше. Але ж ми повинні рухатися з часом…
— То були золоті часи, — відказав Едвард.
«О Боги, — подумав лорд Іржавський. — Він і справді в це вірить».
— Любий хлопче! Розумієте, — почала леді Селашіль, — кілька збігів і прикраса ще нічого не доводять.
— Няня розповідала мені, що справжній король повинен витягнути меча з каменя, — сказав віконт Скатер.
— Еге ж, і лупу лікує одним дотиком, — усміхнувся лорд Іржавський. — Це ж просто легенда. Навіть не бувальщина. У будь-якому випадку, мене завжди дещо бентежила ця історія. Хтось уже постарався, уже запхав меч у камінь, тож основну роботу вже виконано. Хіба так важко його витягти?
У кімнаті зазвучало щось схоже на сміх. Принаймні він закарбувався у спогадах Едварда. Все закінчилося сміхом. Не зовсім з нього, але він був із тих людей, які завжди сприймають сміх на свій рахунок.
Через десять хвилин Едвард де Гибль залишився на самоті.
Хіба це не чудово? Рухатися з часом! Він очікував чогось більшого. Набагато більшого. Він мав необережність сподіватися, що вони надихнуться його ентузіазмом, бачив себе їхнім лідером. Він уже уявляв себе на чолі армії…
Шанобливо човгаючи ногами, до кімнати увійшов Моргайло.
— Пане Едварде, вони всі пішли, — сказав він.
— Дякую, Моргайле. Можеш прибрати зі столу.
— Слухаюсь, пане Едварде.
— Моргайле, куди поділася честь?
— Перепрошую, сер. Я не брав.
— Вони навіть не захотіли слухати.
— Ні, сер.
— Вони навіть не захотіли с-с-слухати.
Едвард сидів біля згасаючого вогню, а на його колінах лежала старезна копія Стегнокусової «Книги нащадків Анк-Морпорка». Мертві королі та королеви дивилися на нього з докором.
Так все могло і закінчитися. Насправді саме так все і закінчилося у мільйонах інших всесвітів. Едвард де Гибль поволі старів, його одержимість перетворилася на своєрідне божевілля з такими обов’язковими компонентами, як рукавички з відрізаними пальцями і домашні капці, він став експертом з питань королівської влади, хоча ніхто ніколи про це вже й не дізнається, тому що він майже не залишав свої кімнати. Капрал Морква став сержантом Морквою і, коли настав час, у віці сімдесяти років помер при виконанні обов’язків під час якогось малоймовірного інциденту за участю мурашника.