Навіть Ваймз знав про закони випадковості.
Його чобіт вдарився об щось металеве.
— А тут розташована, — сказав капрал Морква, — знаменита тріумфальна арка, зведена на честь Кришрізької битви. Здається, ми в ній перемогли. На арці представлено статуї близько дев’яноста відомих солдатів. Монумент врешті-решт.
— Краще б цей мунамент присвятили бухгалтерам, — почувся голос собаки позаду Анґви. — Це був перший у світі бій, в якому ворога переконали продати зброю.
— І де ж цей величний монумент? — спитала Анґва, все ще ігноруючи Гаспода.
— Ага. Так. У цьому й проблема, — сказав Морква. — Перепрошую. Пане Скупцю. Це пан Скупець. Державний хранитель пам’ятників. Згідно з давньою традицією, його зарплата становить один долар на рік і новий жилет кожної Вепроночі.
На табуреті, насупивши на очі капелюха, сидів старий. Він неохоче трохи зсунув капелюха, щоб роздивитися незваних гостей.
— Доброго дня, пане Моркво. Ви хочете подивитися на тріумфальну арку, так?
— Так, будь ласка, — Морква повернувся до Анґви. — На жаль, за фактичну розробку дизайну відповідав Клятий Тупак Джонсон.
Старий зрештою витяг з кишені невелику картонну коробку і шанобливо зняв кришку.
— І де ж вона?
— Прямо в коробці, — сказав Морква. — За кулькою вати.
— О.
— Боюся, що для пана Джонсона точні вимірювання були справою простолюду.
Пан Скупець закрив кришку, щоб цей величний монумент не зіпсувався від надмірного впливу сонячного світла.
— Його авторству також належить «Квірмський меморіал», «Висячі сади Анка» та «Колос Морпоркський», — сказав Морква.
— «Колос Морпоркський»? — перепитала Анґва.
Пан Скупець підняв свій худий палець:
— Ага, — сказав він. — Не кваптеся, — він помацав кишені. — Десь тут я його сховав.
— Цей Джонсон хоч раз розробив щось корисне?
— Що ж, він розробив декоративний набір для креслення для лорда Пасткуса Божевільного, — сказав Морква, коли вони пішли далі.
— І зробив усе правильно?
— Не зовсім. Хоча… ось цікавий факт: чотири сім’ї живуть у сільничці, створеній за його кресленнями, а його перчанку ми використовуємо для зберігання зерна.
Анґва усміхнулася. Цікавий факт. З Моркви просто перло цікавими фактами про Анк-Морпорк. Анґва відчувала неспокій через такі факти.
Прогулянка вулицею з Морквою була схожа на три екскурсії одночасно.
— А ось, — белькотів Морква, — Гільдія жебраків. Це найстаріша з гільдій. Мало хто це знає.
— Невже?
— Зазвичай вважається, що найстаріші — Гільдія дурнів та Гільдія найманців. Запитайте будь-кого. Вони скажуть, що «Найстаріша гільдія в Анк-Морпорку — це, звичайно, Гільдія блазнів або Гільдія найманців». Але це не так. Це зовсім молоді гільдії. А Гільдія жебраків існувала століттями.
— О, справді? — тихо мовила Анґва. За останню годину вона дізналася більше про Анк-Морпорк, ніж хотіла б знати будь-яка адекватна людина. У неї закралася підозра, що Морква до неї залицяється. Але замість звичних квітів чи шоколаду він дарує їй місто у подарунковій обгортці.
І, незважаючи на всі її найтонші інстинкти, вона відчувала ревнощі. До міста! Боги, я його знаю лише пару днів!
Причиною цього була його палка любов до міста. Здавалося, будь-якої миті він вибухне піснею на зразок «моє улюблене місто» або «я щасливий, що тут живу»; під час виконання таких пісень головним героєм усі перехожі танцюють на вулиці, дарують йому яблука і знову пускаються у танок, а десяток простолюдинок раптом синхронно демонструють дивовижні здібності до хореографії, і кожен веселий і доброзичливий, а не злісний егоїстичний убивця, яким він є насправді. Але проблема полягала в тому, що якби Морква зараз же почав пісню і пустився в танок, люди і справді до нього приєдналися б. Морква своєю харизмою міг вмовити групу кам’яних ідолів вишикуватися позаду нього і станцювати румбу.
— На головному подвір’ї є дуже цікава група стародавніх скульптур, — сказав він. — Серед них — статуя Джимі, Бога жебраків. Чудова статуя. Я тобі покажу. Вони не будуть проти.
Він постукав у двері.
— Не треба, — сказала Анґва.
— Та це не проблема…
Двері відчинилися.
Ніздрі Анґви спалахнули. Почувся запах…
Жебрак дивився на Моркву, вгору-вниз, вгору-вниз. Його рот відкрився.
— Нерівнахода Майкл, якщо я не помиляюсь? — як завжди весело і доброзичливо сказав Морква.
Двері ляснули.
— Не дуже привітно, — трохи потьмянів Морква.
— Щось смердить, чуєш? — сказав бридкий маленький голос звідкись поза Анґвою. Хоча вона не мала настрою помічати Гаспода, вона помітила, що киває. Хоча жебраки володіли цілим коктейлем запахів, другим за силою був запах страху, а найсильнішим був запах крові. Такий сильний запах, що їй захотілося скрикнути.
За дверима почулася група голосів, і двері знову відчинилися. Цього разу перед ними постав цілий натовп жебраків. Всі вони витріщалися на Моркву.
— Гаразд, ваша честь, — сказав той, кого Морква назвав Нерівнахода Майклом, — можете увійти. Звідки ви дізналися?
— Звідки ми дізналися щ… — почав Морква, але Анґва штурхнула його ліктем.
— Тут когось убили, — сказала вона.
— Хто вона? — запитав Нерівнахода Майкл.
— Молодший констебль Анґва. Вартова, — сказав Морква.
— Хар-хар, — підтакував Гаспод.
— Треба визнати, що Сторожа починає працювати оперативніше, — сказав Нерівнахода Майкл. — Ми знайшли бідолаху лише кілька хвилин тому.
Анґва відчувала, що зараз Морква розтуляє рот, щоб сказати: «Кого?» Вона знову штурхнула його ліктем.
— Краще відведи нас до нього, — сказала вона.
Він виявився…
…Якщо точно, то він виявився нею. У повній ганчір’я кімнаті на верхньому поверсі.
Анґва нахилилася над тілом, потім стала на коліна. Так принаймні було видно загиблу, а не лише ганчір’я. Звичайно, загибла не могла бути людиною. У людини зазвичай більше голови на плечах.
— Чому? — роздумувала вона. — Хто на таке здатен?
Морква повернувся до жебраків, що скупчилися біля дверей.
— Як звали загиблу?
— Петиція Невдаліс, — сказав Нерівнахода Майкл. — Вона була просто служницею королеви Моллі.
Анґва поглянула на Моркву.
— Королеви?
— Іноді вони називають головного жебрака королем або королевою, — сказав Морква. Він важко дихав.
Анґва натягнула на труп оксамитовий плащ.
— Просто служниця, — пробурмотіла вона.
Посередині підлоги було дзеркало в повний зріст, точніше, зараз стояла лише рама від дзеркала. Навколо нього блищало розбите скло. На підлозі також було скло з вікна.
Морква трохи покопався в них чоботом. На підлозі була канавка, в яку втиснулося щось металеве.
— Нерівнахода Майкле, мені потрібен цвях і щось довге, як струна, — дуже повільно і обережно сказав Морква. Він не зводив очі зі шматка металу. Здавалося, Морква готувався до того, що цей шматок зараз почне самостійно рухатися.
— Не думаю… — почав жебрак.
Морква простягнув руку, не повертаючи голови, і, без видимих зусиль, вхопив його за брудний комір.
— Струну, — повторив він, — і цвях.
— Слухаюсь, капрале.
— Решта з вас, ідіть геть, — сказала Анґва.
Вони поглянули на неї.
— Швидко! — крикнула вона, стискаючи кулаки. — І перестаньте дивитися на труп!
Жебраки зникли.
— Доведеться почекати, доки вони принесуть струну, — сказав Морква, трохи відсуваючи склянки. — Розумієте, її спочатку треба нажебрати.
Він витягнув ніж і обережно почав колупати ним дошки підлоги. Врешті-решт він розкопав шматочок металу, злегка сплюснутий через врізання у вікно, дзеркало, дошки підлоги та частини тіла. Петиції Невдаліс, які були задумані таким чином, щоб не демонструвати їх оточуючим.
Він покрутив цей шматок металу в руці.
— Анґво?
— Що?
— Звідки ти дізналася, що тут хтось помер?
— Я… у мене просто було передчуття.