Повернулися жебраки, настільки знервовані, що одну струну несли одразу вшістьох.
Морква забив цвях у рамку під розтрощеною шибкою і прикріпив до нього кінець струни. Він запхав ножа у підлогу і прикріпив до нього другий кінець струни. Потім він ліг на підлогу і прослідкував за напрямком струни.
— О боги.
— Що?
— Стріляли з даху оперного театру.
— Справді?
— Так.
— Це ж більше двохсот ярдів.
— Так.
— Гм… оце… увійшло у дубову підлогу аж на дюйм.
— Ви знали загиблу? Тобто ви були знайомі? — спитала Анґва і зашарілася.
— Не знав.
— Я думала, ви всіх знаєте.
— Вона була однією з тих, кого просто бачив на вулиці. Місто повне людей, яких можна просто бачити на вулиці.
— А навіщо взагалі жебракам слуги?
— Сонечко, невже ти думаєш, моє волосся саме себе отак гарно вкладає?
У дверях стояла примара. На її обличчі була маса болячок. У неї були бородавки, а у бородавок були власні бородавки, а у тих бородавок — власна рослинність у виді поодиноких волосинок. Здавалося, це була жінка, однак точно сказати було важко через товсті шари ганчір’я, яке вона використовувала замість одягу. Згадане нею волосся мало такий вигляд, наче за укладку відповідав ураган. Ураган із пальцями, вимазаними в патоку.
Морква випростався.
— О. Капрал Морква. Не знала, що ти тут.
Її голос став нормальним, жодних слідів ниття чи того самого жебрацького підлещування. Фігура обернулася і гупнула палицею щось у коридорі.
— Слинтяю Сідні, поганий хлопець, чому ти не сказав, що прийшов капрал Морква?
— Дай!
Фігура зайшла до кімнати.
— З тобою пришла подружка, друже Моркво?
— Молодший констебль Анґва. Анґво, це Моллі, королева жебраків.
Анґва зі здивуванням усвідомила, що вперше співрозмовника не турбує те, що у Сторожі працює жінка. Королева Моллі кивнула їй, як може кивнути одна жінка, що працює, іншій. Гільдія жебраків пишалася тим, що в ній пропонувалися рівні можливості непрацевлаштування.
— Зичу доброго здоров’ячка. Не пожертвуєш мені десять тисяч доларів на невеликий особняк?
— Ні.
— Що ж, просто питаю.
Королева Моллі торкнулася палицею плаща, яким був накритий труп.
— Знаряддя вбивства?
— Думаю, це новий вид зброї.
— Ми лише почули, як розбилося скло. Прибігли — вона вже лежить, — сказала Моллі. — Хто міг хотіти її смерті?
Морква дивився на оксамитовий плащ.
— Чия це кімната? — запитав він.
— Моя. Це моя вбиральня.
— Тоді той, хто це зробив, цілив не в неї. Моллі, вони приходили за тобою. «Хтось в ганчірках, хтось в клапотях, і лише один в оксамитовому плащі»… так у вашій Хартії написано? Офіційне вбрання головного жебрака. Вона, мабуть, не встояла та поміряла його. Той самий плащ, та сама кімната. Не та жертва.
Моллі приклала руку до рота, ризикуючи заразитися власними болячками.
— Замовлене убивство?
Морква похитав головою.
— Якось неправильно. Замовлені вбивства передбачають прямий контакт із жертвою. Так найманці проявляють свою турботу, — з гіркотою додав він.
— Що ж мені робити?
— Для початку — поховати бідолашну, — Морква знову крутив шматок металу в руках. Потім він понюхав його.
— Феєрверк, — сказав він.
— Так, — сказала Анґва.
— А що ви робитимете? — спитала королева Моллі. — Ви вартові чи ні? Що відбувається? Зробіть що-небудь!
Дуболом і Щебінь рухалися по вулиці Федри. Вулиця була утикана чинбарнями, цегляними печами та лісопилками і зазвичай не розглядалася як туристична принада, і саме тому, як підозрював Дуболом, їх відправили патрулювати саме цю вулицю, мовляв, «знайомитися з містом». Тобто їх фактично здихалися. На думку сержанта Колона, їхній вигляд порушував ідилію у Псевдополь-Ярді.
Звуків було небагато: бряжчали металеві носаки Дуболомових чобіт, а Щебневі руки гуркотіли об бруківку.
Нарешті Дуболом почав:
— Просто хочу, щоб ти знав. Мені подобається працювати з тобою не більше, ніж тобі зі мною.
— Гаразд.
— Але якщо нам доведеться об’єднатися заради важливої справи, то ми це зробимо, гаразд?
— Якої справи?
— Те, що ти не вмієш рахувати, — повна нісенітниця.
— Я знаю, що тролі вміють рахувати. Чому ти не вмієш?
— Умію!
— Скільки пальців?
Щебінь примружився.
— Два?
— Добре. А зараз?
— Два… і ще один…
— Отже, два і ще один — це…?
Щебінь почав нервуватися. Це вже були неабиякі обчислення.
— Два і ще один — три.
— Два і ще один — три.
— А зараз скільки?
— Два і два.
— Це чотири.
— Чор…тири.
— А зараз?
Дуболом показав вісім пальців.
— Два-чотири.
Дуболом був приголомшений. Він очікував числа «багато», а може, навіть «багатенно».
— Що таке два-чотири?
— Два, і два, і два, і два.
Дуболом нахилив голову набік.
— Гм, — сказав він. — Гаразд. «Два-чотири» ми називаємо «вісім».
— Вісь-їм.
— Знаєш, — сказав Дуболом, критично оглядаючи троля, — а можливо, ви не такі дурні, як здається. Це не важко. Подумаймо над цим. Тобто… Я подумаю над цим, а ти вивчи нові числа і також можеш починати думати.
Заходячи до штабу Сторожі, Ваймз гучно грюкнув дверима. Сержант Колон підняв очі від паперів на столі. Він виглядав задоволеним.
— Фреде, що відбувається?
Колон глибоко вдихнув.
— Цікаві речі, капітане. Ми з Ноббі провели дослідування в Гільдії дурнів. Я записав все, що ми з’ясували. Ось тут. Справжній рапорт.
— Чудово.
— Дивись, усе записано. Правильно. Розділові знаки і таке інше.
— Молодці.
— І коми, і всяке інше. Дивись.
— Упевнений, мені сподобається, Фреде.
— І… і Дуболом, і Щебінь також брали участь. Дуболом також підготував рапорт. Але в нього не такий охайний. Не так гарно розставлені розділові знаки, як у мене.
— Скільки я проспав?
— Шість годин.
Ваймз намагався створити ментальний простір для розуміння всього, що йому сказав Колон.
Не вийшло.
— Треба чогось поїсти, — сказав він. — Хоча б кави випити. Може, тоді світ видасться кращим.
Кожен, хто йшов того дня вулицею Федри, напевне, бачили троля та ґнома, які, скоріше за все, кричали один на одного від хвилювання.
— Два-тридцять два, і вісім, і один!
— Бачиш? Скільки цеглин у тій купі?
Пауза.
— Шістнадцять, вісім, чотири, один!
— Пам’ятаєш, що я говорив про ділення на вісім і два? Довша пауза.
— Дви…адцять-дев’ять…?
— Правильно!
— Правильно!
— Ти можеш рахувати до таких чисел!
— Я можу рахувати до таких чисел!
— Ти просто народжений рахувати до двох!
— Я просто народжений рахувати до двох!
— А якщо ти можеш порахувати до двох, то можеш порахувати будь-що! І тоді світ — твій молюск!
— Мій молюск! Що таке молюск?
Анґва поспішала, намагаючись не відставати від Моркви.
— Хіба ми не повинні оглянути оперний театр? — запитала вона.
— Пізніше. Той, хто там був, уже давно втік. Спочатку треба все розповісти капітану.
— Ти думаєш, її вбили тим самим, що і Клевця?
— Так.
— Там… дев’яць птахів.
— Правильно.
— Там… один міст.
— Правильно.
— Там… чотири…надцять човнів.
— Та-а-к.
— Там… одна титяча. Три сонті. Шість-десят. Чотири цеглини.
— Добре.
— Там…
— Тепер відпочинь. А то так можна все перерахувати — і що тоді залишиться?