Тепер його мозок наближався до ідеальної температури. На жаль, ця температура також була ідеальною для загибелі троля.
Частина його мозку замислилася над цим. Існувала велика ймовірність порятунку. Це означало, що йому доведеться піти. А це означало, що він знову стане дурним, так само ймовірно, як те, що 10-3 (Ме/Мр) α6 αG — 1/2N = 10N.
Тоді краще максимально скористатися ситуацією.
Він повернувся до світу чисел, настільки складних, що вони мали не значення, а лише перехідну точку зору. І продовжував замерзати до смерті.
Нудль дістався до Гільдії м’ясників незадовго після Дуболома. Великі червоні двері були відчинені, і маленький м’ясник сидів просто у дверному отворі, потираючи ніс.
— Куди він пішов?
— Туди.
А в головному залі Гільдії старший м’ясник Ґергардт Шкарпетка обертався, як дзиґа. Це було тому, що чобіт Дуболома стояв прямо у нього посеред грудей, тому центр Ґергардта ніяк не міг ворушитися. Ґном так міцно тримав чоловіка за жилет, як яхтсмен тримає трос управління вітрилом під час бурі, і одночасно розмахував перед його обличчям сокирою.
— Віддай мені його прямо зараз, або я змушу тебе з’їсти власний ніс!
Натовп м’ясників-новобранців спостерігав здалеку.
— Але…
— Не сперечатися! Я офіцер Сторожі!
— Але ти…
— Останній шанс. Віддай мені його прямо зараз!
Шкарпетка заплющив очі.
— Чого ти хочеш?
Натовп чекав.
— А, — сказав Дуболом. — Хе-хе. А хіба я не сказав?
— Ні!
— Я майже впевнений, що сказав.
— Ні, на сказав!
— Ой. Ну. Це ключ до складу ф’ючерсної свинини.
— Навіщо він тобі?
Сокира знову зависла перед носом Шкарпетки.
— Я просто спитав, — відчайдушно промовив він.
— Там вартовий замерзає до смерті, — сказав Дуболом.
Коли вони нарешті відімкнули головні двері, навколо них зібрався неабиякий натовп. Грудочки льоду дзенькнули об каміння, і назовні вирвалося крижане повітря.
І підлога, і ряди висячих тушок, що подорожували часом у зворотному напрямку, були покриті кригою. Крига покривала і велику гору каміння у формі Щебня, що сидів на підлозі.
Вони винесли його на сонячне світло.
— Його очі так і повинні то вмикатися, то вимикатися? — запитав Нудль.
— Ти мене чуєш? — крикнув Дуболом. — Щебню?
Щебінь блимнув очима. Від денної спеки з нього почав сповзати лід.
Він міг відчути розтріскування дивовижного всесвіту чисел. Підвищення температури діяло на його думки приблизно так, як діє вогнемет на крихітну сніжинку.
— Скажи що-небудь! — благав Дуболом.
У мозку Щебня ревів вогонь, вежі інтелекту руйнувалися.
— Гей, погляньте на це, — сказав один із молодших м’ясників.
Внутрішні стіни складу були вкриті числами. Рівняння, настільки складні, як нейронна мережа, були нашкрябані на інеї, що покривав стіни. В якийсь момент математик перейшов від цифр до літер, а потім уже і літерних позначень стало недостатньо; дужки, як клітки, полонили математичні вирази, але вони мали до звичайної математики таке ж відношення, як карта до міста.
Математик наближався до цілі, і формули ставали простішими, однак їхня простота рядків обчислень досі містила в собі чудову спартанську складність.
Дуболом здивовано на них дивився. Він знав, що не зможе розібрати їх і за сто років.
На теплому повітрі іній почав танути.
Рівняння звужувалися, сповзаючи вниз по стіні і через підлогу до місця, де сидів троль, поки не перетворилися у кілька виразів, які, здавалося, рухалися, і виблискували, і жили власним життям. Це була математика без чисел, чиста, як блискавка.
Вони звузилися до точки, і в точці був просто дуже простий символ: «=».
— Дорівнює чому? — питав Дуболом. — Дорівнює чому? Іній остаточно сповз на підлогу.
Дуболом вийшов назовні. Щебінь сидів у калюжі з водою, оточений натовпом цікавих роззяв.
— Хто-небудь, дайте йому ковдру чи щось таке, — попросив Дуболом.
Товстун, який стояв поряд, сказав:
— Ще чого! Як нею потім користуватися, після троля?
— Так, так, справедливо, — сказав Дуболом. Він поглянув на п’ять отворів у нагруднику Щебня. Вони були приблизно на висоті голови ґнома. — Підійди сюди, будь ласка.
Чоловік посміхнувся своїм друзям і підійшов до ґнома.
— Бачиш дірки в його броні, бачиш? — запитав Дуболом.
В. Д. В. Нудль умів виживати. Таким же чином, як гризуни та комахи можуть відчути землетрус перед першими поштовхами, так і він сам міг сказати, що насувається щось страшне.
Дуболом був занадто ввічливим. Коли ґном був ввічливим, це означало, що він економив свою здатність бути неприємним для чогось іншого.
— Гаразд… е-е-е… у мене справи, — сказав він і відійшов.
— Розумієш, я не маю нічого проти ґномів, — сказав товстун. — Розумієш, ґноми — вони майже як люди. Просто коротші люди, майже люди. Але тролі… розумієш… вони не такі, як ми, розумієш?
— Вибачте, перепрошую, дайте пройти, пройти, — говорив Нудль, тацею пробиваючи собі шлях до відступу, і перед ним розступався натовп так само, як люди, підсвідомо відчуваючи небезпеку, розступаються перед авто з іменними номерами.
— Яке у тебе гарне пальто, — сказав Дуболом. Таця Нудля на одному колесі ледве вписалася в поворот. — Прегарне пальто, — сказав Дуболом. — Знаєш, що треба зробити з таким пальтом?
Чоловік зморщив лоба.
— Швидко зняти його, — сказав Дуболом, — і віддати тролю.
— Ах ти ж маленький…
Чоловік схопив Дуболома за сорочку і підняв його вгору.
Блискавичний рух ґномової руки — і в ній з’явився шматок металу.
На декілька секунд людина і ґном утворили цікаву і абсолютно нерухому картину.
Чоловік тримав Дуболома майже на рівні свого обличчя, тому Дуболом не міг не помітити, як очі чоловіка наповнилися сльозами.
— А тепер опусти мене, — сказав Дуболом, — Акуратно. Якщо мене щось злякає, рука може сіпнутися.
Чоловік так і зробив.
— Тепер зніми пальто… добре… поклади його на троля… дякую…
— Сокира… — пробурмотів чоловік.
— Сокира? Яка сокира? А, моя сокира? — Дуболом подивився вниз. — Так-так-так. Я й не помітив, ж її дістав. Моя сокира. Що ж.
Чоловік щосили намагався встояти навшпиньки. З його очей лилися сльози.
— Цікавий екземпляр ця сокира, — пояснив Дуболом, — що цікаво, так це те, що її можна метати. Три роки поспіль я був чемпіоном пасма Гадюки. Я міг метнути цю сокиру і потрапити нею в голочку на відстані тридцяти ярдів, розділити гілочку за тридцять ярдів за одну секунду. Не дивлячись. Того дня я ще захворів. Проблеми з жовчним.
Він відступив. Чоловік вдячно опустився на п’ятки.
Дуболом надів пальто тролеві на плечі.
— Вставай, друже, — сказав він. — Я відведу тебе додому.
Троль дивився на нього своїм традиційним тупим поглядом.
— Скільки пальців? — спитав Дуболом.
Щебінь поглянув на його руку.
— Два і один? — відповів троль.
— Добре, — сказав Дуболом. — Мене влаштовує.
Пан Сирник з-за шинкваса дивився на капітана Ваймза. Той не рухався уже годину. У «Відрі» звикли до затятих пияків, які пили без задоволення, але з якоюсь рішучістю ніколи більше не стати тверезими. Але це було щось нове. Це хвилювало. Він не хотів проблем у вигляді трупа.
Більше в шинку не було нікого. Сирник повісив фартух на цвях і поспішив до штабу Сторожі, ледь не зіткнувшись у дверях із Морквою та Анґвою.
— Капрале Моркво! Який я радий! — сказав він. — Вам краще зайти. В мене тут капітан Ваймз.
— Що з ним сталося?
— Не знаю. Він дуже п’яний.
— Я думав, що він кинув.
— Гадаю, — обережно сказав пан Сирник, — знов почав.
Сцена, десь поблизу Кар’єрного провулка:
— Куди ми йдемо?
— Тебе потрібно оглянути.