— Тільки не лікар-ґном!
— Тут повинен бути хтось, хто знає, як нанести на тебе якийсь швидковисихаючий цемент, або як ви там лікуєте рани. Ти сочишся, це нормально?
— Не знаю. Ще жодного разу не сочився. Де ми?
— Не знаю. Жодного разу тут не був.
Територія була розташована з навітряного боку щодо дворів, де тримали худобу. Це означало, що її як життєвого простору уникали всі, крім тролів, яким органічні запахи були настільки ж актуальними і помітними, як запах граніту для людей. Був ще старий анекдот: «Тролі живуть поруч із коров’ячою фермою? А як же сморід? Худоба терпить…»
Це дурниці. Тролі не пахли. Їхній запах могли помітити тільки інші тролі.
Будівлі мали досить специфічний вигляд. Їх будували для людей, однак потім довелося переобладнати для життя тролів. Це означало, що їхні двері розширили, а вікна позабивали дошками. Надворі досі був день. Тролів не було видно.
— Ой, — сказав Щебінь.
— Крокуй, велетню, — сказав Дуболом, який тягнув Щебня по дорозі, як буксир тягне танкер.
— Молодший констеблю Дуболоме?
— Так.
— Ти — ґном. Це — Кар’єрний провулок. Якщо тебе хтось помітить, у тебе будуть великі неприємності.
— Ми Сторожа.
— Хризопраз за такий факт не дасть і жменьки копроліту.
Дуболом озирнувся.
— А як у вас знайти лікаря?
У дверях з’явилося обличчя троля. І ще одне. І ще одне.
Те, що Дуболом вважав купою щебеню, також виявилося тролем.
Раптом скрізь з’явилися тролі.
«Я вартовий, — подумав Дуболом. — Так казав сержант Колон: „Припини бути ґномом і почни бути вартовим“. Я вартовий. Не ґном. Вартовий. Мені видали значок, схожий на щит. Я представник Міської варти. Я ношу значок.
Хоча я б волів, щоб він був набагато більшим».
Ваймз тихо сидів за столом у кутку «Відра». Перед ним було розкладено кілька аркушів паперу та жменька металевих предметів, але він дивився на кулак. Той лежав на столі, стиснений так щільно, що аж побілів від напруження.
— Капітане Ваймзе? — звернувся до нього Морква, махаючи рукою прямо перед обличчям. Ваймз не реагував.
— Скільки він випив?
— Два віскі, ось і все.
— Він би так не напився. Напевне, пив натщесерце, — сказав Морква.
Анґва вказала на горловину пляшки, що стирчала з кишені Ваймза.
— Не думаю, що він пив натщесерце, — сказала вона. — Я думаю, що він пив алкоголь на алкоголь.
— Капітане Ваймзе? — знову покликав його Морква.
— Що він тримає в руці? — запитала Анґва.
— Не знаю. Це погано, я ніколи не бачив його такого. Ну ж бо. Візьми речі, а я візьму капітана.
— Він не заплатив за свій напій, — сказав пан Сирник.
Анґва і Морква глянули на нього. Пан Сирник різко змінив свою думку:
— Заклад пригощає.
Навколо Дуболома виросла ціла стіна тролів. Напевне, саме таке слово дозволить охарактеризувати щільне скупчення представників цього виду. Зараз вони були трохи здивованими, але аж ніяк не переляканими. Такий вигляд може мати група собак, побачивши, що до псарні добровільно потрапила кішка. Але коли вони нарешті звикли до думки про те, що кішка дійсно існує, миттєва зміна стану речей залишалася лише питанням часу. Саме в такій ситуації зараз перебували ґном і ціла стіна тролів.
Нарешті один із них сказав:
— І що це таке?
— Його вартовий, такий же, як і я, — сказав Щебінь.
— Його ґном.
— Його вартовий.
— Його нахаба! Моя точно знаю! — тупий палець троля вперся у Дуболомову спину. Тролі скупчилися.
— Я рахую до десяти, — сказав Щебінь. — І тоді кожен троль, що не повернеться до своїх тролячих справ, пошкодує.
— Щебню, — сказав особливо широкий троль. — Всі знають, що ти дурний троль, ти приєднаєшся до Сторожі, бо дурний троль, ти не вмієш рахувати…
Бамсь.
— Один, — сказав Щебінь. — Два… Три-и. Четири… П’ять. Шість…
Троль, що лежав на землі, здивовано дивився вгору.
— Це Щебінь, і він рахує!
Почувся шум, і від стіни біля голови Щебня відскочила сокира.
Вулицею крокували ґноми. Вони мали дуже грізний вигляд. Тролі розбіглися хто куди.
Дуболом вибіг уперед.
— Що ви всі тут робите? — закричав він. — Ви божевільні чи що?
Ґном тремтячим пальцем показав на Щебня.
— Що це?
— Він вартовий.
— А я кажу, що троль. Взяти його!
Дуболом зробив крок назад і дістав сокиру.
— Знаю я тебе, Міцноруче, — сказав він. — Що ти вже придумав?
— Слухай, вартовий, — сказав Міцнорук. — У Сторожі кажуть, що Родита Клевця убив саме троль. Вони знайшли троля!
— Ні, це не…
Позаду Дуболома почувся який звук. Тролі повернулися, озброєні для битви з ґномами. Щебінь обернувся і махнув їм пальцем.
— Якщо хоч один троль поворухнеться, — сказав він, — я почну рахувати.
— Клевця убила людина, — сказав Дуболом. — Капітан Ваймз думає…
— У Сторожі є троль, — сказав ґном. — Чортові скелі!
— Каменесоси!
— Моноліти!
— Щуроїди!
— Слухайте! Я недовго побув рівним людині, — сказав Щебінь, — а ви, дурні тролі, вже мені набридли. Знаєте, шо про вас люди кажуть? Що ви дикі, що ви не знаєте, як поводитися у великому місті, ходите скрізь з кийками та гамселите по потилиці усіх, хто під руку потрапить.
— Ми вартові, — сказав Дуболом. — Наша робота — зберігати мир.
— Ну то й добре, — сказав Міцнорук. — Ідіть і бережіть його деінде, доки це не знадобиться.
— Це вам не долина Куума, — відповів Щебінь.
— Еге ж! — крикнув хтось із натовпу ґномів. — Цього разу вас видно!
З’являлися все нові і нові тролі та ґноми, з кожного кінця вулиці.
— Що зробив би капрал Морква в такому випадку? — прошепотів Дуболом.
— Він би сказав: «Ви погані хлопчики, ви мене розізлили. Ану розійтись, бо буде вам лихо».
— І вони б розійшлись, так?
— Так.
— А що буде, якщо таке скажемо ми?
— Будемо шукати свої голови в канаві.
— Я думаю, ти маєш рацію.
— Бачиш той провулок? Це гарний провулок. Він каже: «Привіт. Вони переважають за кількістю, як 256 + 64 + 8 + 2 + 1 до 1. Тікайте до мене».
Від шолома Щебня відскочив кийок.
— Біжімо!
Двоє вартових майнули у провулок. Імпровізовані армії спостерігали за ними, а потім, на мить забувши розбіжності, почали їх переслідувати.
— Куди він веде?
— Далі від людей, які за нами женуться!
— Я вже люблю цей провулок.
Їхні переслідувачі, намагаючись одночасно потрапити у простір, в який ледве вміщається один троль, зрозуміли, що вони штовхаються зі своїми смертельними ворогами, і почали битися один з одним у найшвидшій, найкількіснішій і, перш за все, найвужчій битві, яка коли-небудь відбулася у місті. Дуболом жестом зупинив Щебня і зазирнув за ріг.
— Думаю, що ми в безпеці, — сказав він. — Все, що нам потрібно зробити, — вийти з іншого кінця цього провулка і повернутися до штабу Сторожі. Зрозумів?
Він обернувся, але не побачив троля, зробив крок вперед і сам тимчасово зник зі світу людей.
— О, ні, — сказав сержант Колон. — Він обіцяв, що більше чарки не торкнеться! Подивіться, у нього ж ціла пляшка!
— Що це? «Обіймиведмідь»? — поцікавився Ноббі.
— Навряд чи — він досі дихає. Ну ж бо, допоможи мені.
Нічна сторожа скупчилася навколо. Морква всадовив капітана Ваймза на стілець посеред підлоги штабу Сторожі.
Анґва дістала пляшку і подивилася на етикетку.
— «Справжня автентична соковита гірська роса В. Д. В. Нудля», — прочитала вона. — Він помре! Тут написано, що міцність сто п’ятдесят відсотків, і це перевірено!
— Ні, просто старий Нудлевий рекламний трюк, — сказав Ноббі. — Ніхто нічого не перевіряв. Просто випадкові реакції.
— Де він подів свого меча? — помітила Анґва.