Ваймз розплющив очі. Першим, що він побачив, було стурбоване обличчя Ноббі.
— Прк-ля-ття! — прохрипів він. — Меч-ч? Хай забр-рає! Ура!
— Що? — не зрозумів Колон.
— Строж-жа! Немає! Всі… вдпустка…
— Гадаю, він досі п’яний, — сказав Морква.
— П’яний? Я не п-п’яний! Як ти смієш звти мене п-п’яним, коли я тврез-зий!
— Дайте йому кави, — запропонувала Анґва.
— Здається, наша кава йому не допоможе, — сказав Колон. — Ноббі, збігай до Товстуна Саллі на Пузоздавному провулку і принеси чашку їхньої спеціальної хапонійської кави. Але не металеву. Запам’ятав? Не металеву.
Ваймз моргнув, поки його всаджували на стільці.
— Усі геть, — кричав він. — Бабах! Бабах!
— Леді Сибіл розізлиться, — сказав Ноббі. — Знаєте, він обіцяв більше не пити.
— Капітане Ваймзе? — звернувся Морква.
— М-м-м?
— Скільки пальців?
— М-м?
— Гаразд, скільки рук?
— Чтир-ри.
— Дідько! Я його таким уже кілька років не бачив, — сказав Колон. — Зараз дещо спробую. Хочеш ще випити, капітане?
— Йому точно не потрібно…
— Замовкни, я знаю, що роблю. Ще випити, капітане Ваймзе?
— М-м?
— Я ніколи не бачив його таким, щоб він не міг чітко сказати «так!», — сказав Колон. — Думаю, краще відвести його до його кімнати.
— Я візьму його. Бідолаха, — сказав Морква. Він легко підняв Ваймза і перекинув його через плече.
— Боляче бачити його таким, — сказала Анґва, ідучи за ним сходами.
— Він п’є лише тоді, коли засмучений, — сказав Морква.
— А чому він засмучений?
— Іноді через те, що давно не пив.
Будівля Псевдополь-Ярду раніше була резиденцією родини Ремкін. Зараз перший поверх віддали Сторожі.
У Моркви була своя кімната. У Ноббі були одна за одною чотири кімнати, кожна трималася лише до тих пір, поки в ній ставало важко знайти підлогу. І у Ваймза була своя кімната.
Більш-менш. За її виглядом цього не можна було сказати. Навіть ув’язнений у камері десь викарбує хоч якісь ознаки своєї особистості. Анґва ніколи не бачила такої неживої кімнати.
— Він тут живе? — спитала Анґва. — Жах.
— А чого ти очікувала?
— Не знаю. Чого завгодно. Чогось. Не нічого.
У кімнаті стояло безрадісне залізне ліжко. Пружини та матрац провисли так, що утворювали своєрідну систему, змушуючи кожного, хто в неї потрапив, миттєво скластись у спальне положення. Під розбитим дзеркалом стояла чаша для вмивання. Біля дзеркала стояла бритва, обережно вирівняна у напрямку до Осердя світу, оскільки Ваймз поділяв забобон, що це дасть змогу довше зберігати її гострою. Був коричневий дерев’яний стілець із надламаним сидінням з очерету. І маленька скриня біля підніжжя ліжка.
І це було все.
— Я маю на увазі принаймні килим, — сказала Анґва. — Картину на стіні. Щось.
Морква поклав Ваймза на ліжко, де він несвідомо прийняв спальне положення.
— А у вашій кімнаті є щось? — спитала Анґва.
— Так. У мене вдома є діаграма стовбура шахти № 5. Це дуже цікавий стовбур. Я допомагав у його розробці. Ще є всілякі книги та речі. Капітан Ваймз насправді небагато часу проводить у приміщенні.
— Тут навіть свічки немає!
— Він казав, що добре пам’ятає шлях до ліжка.
— А якесь оздоблення чи що-небудь?
— Під ліжком є аркуш картону, — після деяких роздумів доповнив опис Морква. — Пам’ятаю, коли він його знайшов, ми прямували Філігранною вулицею. Він сказав: «Це ж підошов на місяць, якщо я в цьому хоч щось тямлю». Він дуже радів тому аркушеві.
— Він навіть не може дозволити собі чоботи?
— Думаю, може. Чув, колись леді Сибіл запропонувала купити йому будь-які чоботи, які він тільки захоче, і він дуже на неї образився. Він ніби намагався продовжити їм життя.
— Але ж ви можете купити чоботи, а отримуєте менше, ніж він. Та ще й відправляєте гроші додому. Мабуть, він усе пропиває. От ідіот!
— Не треба так. Я впевнений, що він місяцями не торкався алкоголю. Леді Сибіл перевела його на сигари.
Ваймз гучно захропів.
— Як ти можеш захоплюватися такою людиною? — здивовано спитала Анґва.
— Він чудова людина.
Анґва підняла ногою кришку дерев’яного комода.
— Гей, я не думаю, що ти можеш так робити, — жалюгідно заперечив Морква.
— Я просто дивлюся, — сказала Анґва. — Цього не забороняє жоден закон.
— Насправді, згідно із Законом про охорону приватного життя 1467 року, це…
— Є лише старі черевики та інший мотлох. І якийсь папір.
Вона потягнулася вниз і взяла в руки грубо зроблену книгу. Це була просто купка паперу неправильної форми, прошита між собою.
— Це належить капітану…
Вона розгорнула книгу і прочитала кілька рядків. Поволі в неї опускалася щелепа.
— Подивіться на це! Звичайно, у нього немає грошей!
— Що ти маєш на увазі?
— Він усе витрачає на жінок! Хто б міг подумати, правда? Подивіться на цю сторінку. Четверо за тиждень!
Морква заглянув їй через плече. Ваймз на ліжку захропів.
Там, на сторінці, округлим почерком Ваймза було написано:
Пані Ґаскін, Фаршова вулиця: 5 доларів
Пані Скуррік, Патокова вулиця: 4 долари
Пані Бардо, Віксонівський провулок: 4 долари
Аннабель Каррі, Фальш-стріт: 2 долари
— Здається, з Аннабель Каррі було не так добре, всього за два долари, — вишкірилася Анґва.
Вона помітила, як у кімнаті повіяло холодом.
— Я б так не сказав, — повільно прошипів Морква. — Їй лише дев’ять років.
Його рука міцно стиснула її за зап’ястя, а друга витягнула книгу з пальців.
— Гей, відпусти!
— Сержанте! — крикнув Морква через плече. — Ходи-но сюди на хвилинку.
Анґва намагався вирватися. Рука Моркви була нерухомою, як залізні кайдани.
На сходах почувся скрип Колонових чобіт, і двері відчинилися.
Парою щипців він тримав крихітну чашечку.
— Ноббі дістав ка… — почав він і зупинився.
— Сержанте, — спокійно продовжив Морква, дивлячись Анґві прямо в обличчя, — молодший констебль Анґва запитує про пані Ґаскін.
— Вдова старого Довгоногого Ґаскіна? Вона живе на Фаршовій вулиці.
— А пані Скуррік?
— На Патоковій вулиці? Вона забирає білизну до пральні, — сержант Колон дивився то на Моркву, то на Анґву, не розуміючи, що відбувається.
— Пані Бардо?
— Вдова сержанта Бардо, вона продає вугілля…
— А як щодо Аннабель Каррі?
— Вона досі ходить до благодійної школи Злослівних сестер Семирукого Сека, хіба ні? — Колон нервово посміхнувся Анґві, все ще не розуміючи, що відбувається. — Це дочка капрала Каррі, але ти, звичайно, його вже не застала…
Анґва глянула Моркві в очі. Вона не могла зрозуміти, про що він зараз думає.
— Всі вони удови вартових? — спитала вона.
Він кивнув.
— І одна сирота.
— Життя — важка штука, — сказав Колон. — Розумієш, удовам не платять пенсію.
Вони поглянули одне на одного.
— Щось не так? — врешті-решт спитав Колон.
Морква відпустив руку Анґви, повернувся, засунув книжку в комод і зачинив кришку.
— Усе добре, — сказав він.
— Мені дуже шко… — почала Анґва. Морква проігнорував її і кивнув на сержанта.
— Дай йому кави.
— Але… чотирнадцять доларів… це майже половина його зарплатні!
Морква підхопив онімілу руку Ваймза і спробував розтиснути кулак, але, хоча Ваймз був фактично непритомний, пальці не розслаблялися.
— Це і є половина його зарплатні.
— Я не знаю, що він тут тримає, — сказав Морква, далі ігноруючи її. — Можливо, це підказка.
Він взяв каву і підняв Ваймза за комір.
— Просто випийте це, капітане, — сказав він, — і все стане набагато… чіткішим…
Хапонійська кава додає тверезості сильніше, ніж несподіваний візит податкової. Справжні любителі цієї кави дотримуються обережності. Вони ретельно напиваються, перш ніж навіть торкатися її, адже хапонійська кава миттєво переводить людину у стан ідеальної тверезості. Але, якщо напитися недостатньо, то можна опинитись по той бік, куди розум не повинен потрапляти. Вартові висловили думку, що для тверезості Семюелу Ваймзові потрібно випити принаймні дві чашки цього напою, або хоча б зробити одну чашку кави подвійної міцності.