Сержант Колон подивився на решту Сторожі.
— Усім нам? — нервово сказав він. — Е-е-е… Може, залишимо тут пару старших офіцерів? Про всяк випадок? Як щось трапиться?
— Ви маєте на увазі, як щось трапиться тут? — Їдко сказала Анґва. — Або на випадок, як щось трапиться там?
— Я піду з молодшим констеблем Дуболомом та молодшим констеблем Щебнем, — сказав Морква. — Більше ніхто не повинен туди йти.
— А якщо там небезпечно? — заперечила Анґва.
— Якщо я знайду того, хто стріляв у вартових, — сказав Морква, — там точно стане небезпечно.
Семюел Ваймз потягнувся і великим пальцем на нозі ввімкнув кран із гарячою водою.
Почувся шанобливий стукіт у двері, потім шанобливо зайшов Віллікінс.
— Чи пан ще чогось бажає?
Ваймз замислився.
— Леді Ремкін сказала, що ви не вживаєте алкоголю, — сказав Віллікінс, ніби читаючи його думки.
— Справді?
— Підкреслила, сер. Але у мене є чудова сигара.
Коли Ваймз відкусив кінець і виплюнув його на підлогу біля ванни, дворецький здригнувся, але шанобливо підпалив кілька сірників і підніс до сигари.
— Дякую, Віллікінсе. Скажи мені своє ім’я.
— Ім’я, сер?
— Я маю на увазі, як тебе звуть люди, з якими ти знайомий дуже близько? Окрім прізвища.
— Віллікінс, сер.
— О. Еге ж. Віллікінс. Ну. Ти вільний, Віллікінсе.
— Так, сер.
Ваймз лежав у теплій воді. Внутрішній Ваймз ще галасував десь глибоко всередині, але зовнішній Ваймз намагався не звертати на нього уваги. «Просто зараз, — кричав внутрішній Ваймз, — ти міг прямувати вулицею Дрібних божеств, прямо біля шматочка старої міської стіни, де можна було зупинитися і викурити самокрутку, насолоджуючись вітром…»
Щоб заглушити його, Ваймз почав гучно співати.
Уперше за тисячоліття глибока каналізація під містом, схожа на велику печеру, відлунювала людськими та майже людськими голосами.
— Гей-го…
— Гей-го…
— У-ук у-ук у-ук у-ук ук…
— Телепні!
— Я не можу собі зарадити. Це моя майже ґномська кров. Ми любимо співати під землею. Для нас це природно.
— Гаразд, але чому він співає? Він же мавпа.
— Він людина… ну, частково.
Вони принесли смолоскипи. Серед колон, тікаючи в тунелі, стрибали тіні. Незважаючи на можливі небезпеки, Морква не тямив себе від радості.
— Дивовижа! «Віа Клоака» згадується у старій книзі, яку я читав, але всі думали, що це якась загублена вулиця! Прекрасна робота. Вам пощастило, що річка була у «малій воді». Схоже, зазвичай усе тут наповнене водою.
— Я так і сказав, — втрутився Дуболом. — Повно води.
Він обережно поглянув на танцюючі тіні, дивні та тривожні форми на дальній стіні — химерні двоногі тварини, примарні підземні істоти…
Морква зітхнув.
— Щебню, годі тут влаштовувати театр тіней.
— У-ук.
— Що він каже?
— Він сказав: «Покажи кривого кролика, це моя улюблена фігура», — переклав Морква.
У темряві шаруділи щури. Дуболом озирнувся. Він продовжував уявляти фігури, які цілилися в нього через якісь трубки…
Було кілька тривожних моментів, коли він втрачав з поля зору сліди на мокрому камені, але знову знаходив їх біля стіни, обвішаної цвіллю. І ось вони знайшли саме ту трубу.
Минулого разу він зробив на камені помітку і тепер знайшов її.
— Ми близько, — сказав він, передаючи факел Моркві.
Морква зник.
Вони почули його кроки у багні, згодом — здивований свист, а потім на деякий час запанувала тиша.
Морква з’явився знову.
— Трясця! — сказав він. — Ви двоє знаєте, хто це?
— Схоже… — почав Дуболом.
— Це все схоже на неприємності, — перебив Морква.
— Тепер ви бачите, чому ми не принесли його з собою? — сказав Дуболом. — Зараз носитися вулицями з трупом людини — не найкраща ідея. Я гадаю. Особливо з цим.
— І я думаю так само, — підтримав Щебінь.
— Цілком правильно, — сказав Морква. — Гарна робота, хлопці. Я думаю, що нам краще… поки що залишити ного тут. А пізніше повернутися з мішком. І… більше нікому не казати.
— За винятком сержанта і всіх інших, — сказав Дуболом.
— Ні… Навіть їм не кажіть. Вони почнуть нервуватися.
— Як скажете, капрале Моркво.
— Хлопці, маємо справу зі справжнім маніяком.
Підземне світло осяяло Дуболома.
— Ага, — сказав він. — Ви підозрюєте капрала Ноббса, сер?
— Тут гірше. Добре, треба повертатися, — він озирнувся і подивився на залу, оточену колонами. — Дуболоме, ти знаєш, де ми зараз перебуваємо?
— Здається, під палацом, сер.
— Я так і думав. Звичайно, тунелі проходять скрізь…
Потяг занепокоєних думок Моркви потрапив в аварію на якійсь далекій колії.
У каналізації навіть в таку посуху була вода. У труби впадали джерела, або ж вода просто протікала крізь стелю каналізації.
Скрізь було чутно крапання та плескіт води. І прохолодне, напрочуд прохолодне повітря.
Тут було б майже приємно, якби не жалюгідний скоцюрблений труп того, кого весь світ міг би назвати клоуном Гулякою.
Ваймз витерся. Віллікінс розклав халат із парчею на рукавах. Ваймз надягнув його і покрокував до своєї вбиральні.
Це теж було для нього дивиною. У багатіїв навіть були кімнати для того, щоб одягатися, і одяг, який потрібно було одягати для того, щоб дійти до кімнати, де будеш одягатися.
У вбиральні його чекав свіжий одяг. Сьогодні камзол був зухвалих червоно-жовтих кольорів…
«А зараз ти міг би прямувати Патоковидобувним трактом…»
…І капелюх. У ньому було перо.
Ваймз одягнув камзол і навіть нап’яв капелюха. І здавався цілком нормальним і спокійним, якщо не брати до уваги того, що він намагався не дивитися на своє відображення у дзеркалі.
За великим столом у кімнаті Сторожі у глибокому мороці сиділи вартові. Сторожу було розпущено. Їх ще жодного разу не розпускали.
— Ну що, хлопці, може, в карти? — весело спитав Ноббі. Він дістав засалену колоду з огидного сховища десь у брудній уніформі.
— Вони ще вчора програли тобі свою заробітну плату, — обурено пробубонів сержант Колон.
— Тепер є шанс відігратися.
— Так, але, Ноббі, у тебе в руці було п’ять королів.
Ноббі перетасував карти.
— Кумедно, кумедно, — байдуже говорив він, — куди не подивишся, скрізь королі.
— Безумовно, особливо, якщо зазирнути тобі в рукав.
— Ні, я маю на увазі, в Анку є Королівський тракт, є королі на картах, ми отримуємо королівський шилінг, коли стаємо вартовими, — сказав Ноббі. — Королі є скрізь, окрім золотого трону в палаці. Я ось що скажу… якби у нас був король, то всього цього не сталося б.
Морква пильно дивився в стелю, його брови майже зустрілися. Щебінь рахував на пальцях.
— О, так, — сказав сержант Колон. — І пиво було б по долару за відро, і дерева знову б зацвіли. О, так. Кожного разу, коли хтось у цьому місті вдариться мізинцем ноги об шафу, виявляється, що цього не сталося б, якби був король. Чув би тебе Ваймз.
— Люди принаймні слухали б короля, — сказав Ноббі.
— Ваймз сказав би, що це дурня, — сказав Колон. — Те саме він каже про магію. Такі матерії його дратують.
— А звідки беруться королі? — спитався Щебінь.
— Здається, хтось повинен розпиляти камінь, — почав Колон.
— Га! Знову антикремнієнізм!
— Ні, хтось повинен витягнути меч із каменя, — виправив Колона Ноббі.
— А звідки він дізнається, в якому камені меч? — Колон вимагав пояснень.
— Ну… З якого каменя стирчить меч, в тому він і є.
— Та це ж хто завгодно в місті може його схопити! У цьому місті!
— Витягнути його може лише законний король, — пояснив Ноббі.