— О, так, — сказав Колон. — Розумію. Так. Отже, ти кажеш, що спочатку законного короля повинні призначити, а потім він витягує меч? Щось не дуже чесно. Можливо, йому дадуть несправжній порожнистий камінь, всередині якого сидітиме ґном із парою плоскогубців і триматиме лезо меча, поки йому не скажуть, що прийшов законний кандидат.
Муха відскочила від віконного скла, потім прозиґзаґувала кімнатою і влаштувалася на колоду, де недбало кинута сокира Дуболома миттю розрізала її навпіл.
— Фреде, в тебе немає душі, — сказав Ноббі. — Я б не заперечував, якщо б мене зробили лицарем у блискучих обладунках. Ось що робить король, якщо він корисний. Він робить тебе лицарем.
— Вартовий Нічної сторожі у гидотних обладунках — оце і вся твоя прохвесія, — сказав Колон, гордо озираючись, щоб подивитися, чи хтось оцінив, яке дивне слово він сказав. — Я повинен поважати якогось хлопця лише тому, що він витяг меч з каменя? Це не робить тебе королем. Майте на увазі, — сказав він, — той, хто забив меч у камінь… отой хлопець, він король.
— Та такий хлопець був би справжнім тузом, — сказав Ноббі.
Анґва позіхнула.
Дзень-дзелень, дзень-дзелень…
— Це що за чортівня? — розлючено спитав Колон.
Стілець Моркви посунувся вперед разом з ним. Він запхав руку в кишеню, витяг оксамитовий мішечок та перевернув його над столом. Із мішечка вислизнув золотий диск близько трьох дюймів діаметром. Коли він натиснув на кнопку збоку, диск відкрився, наче черепашка молюска.
Вартові вперлися в нього поглядом.
— Це годинник? — спитала Анґва.
— Кишеньковий, — відказав Морква.
— Який великий.
— Це через годинниковий механізм. Вони мали розмістити тут усі маленькі шестірні. У маленьких годинниках є лише маленькі бісики часу, а вони, як відомо, швидко вивітрюються, та і час показують не дуже добре…
Дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзеленень, дзень-дзень…
— Ого, він ще й пісеньки грає! — знову здивувалася Анґва.
— Щогодини, — сказав Морква. — Це — частина годинникового механізму.
Дзень. Дзень. Дзень.
— А потім він проб’є годину, — продовжив Морква.
— Значить, він повільний, — скептично сказав сержант Колон. — Всі інші уже пробили час, а цей ще грає музику.
— О, такі годинники виготовляє мій двоюрідний брат Йорґен, — сказав Дуболом. — Вони показують час точніше, ніж годинники на бісиках, водяні годинники чи свічки. Чи ті великі штуки з маятниками.
— Він працює на пружинах і шестірнях, — сказав Морква.
— Тут важливий елемент, — додав Дуболом, одягаючи окуляри, які він щойно дістав звідкілясь із-під бороди, і уважно оглядаючи годинник, — це невелика штучка, яка гойдається і заважає шестірням рухатися занадто швидко.
— А звідки тій штучці знати, що вони почали рухатися занадто швидко? — цікавилася Анґва.
— Ну вона просто така, — намагався пояснити Дуболом. — Я сам не дуже розуміюся на цьому. О, та тут і напис є.
Він прочитав вголос.
— «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».
— Це така гра слів, — сказав Морква.
Настала довга ніякова тиша.
— Гм. Я здав по кілька доларів за кожного з новобранців, — додав він, шаріючись. — Я маю на увазі… повернете, коли забажаєте. Якщо забажаєте. Я маю на увазі… ви б обов’язково з ним потоваришували. Якби ближче познайомилися.
Решта вартових обмінялися поглядами.
«Він міг би вести за собою армії, — подумала Анґва. — Точно міг би. Дехто надихав цілі країни на великі вчинки силою своєї постаті. І Морква міг би. Не тому, що він мріяв керувати полчищами, панувати світом чи керувати імперією, яку згадуватимуть ще тисячу років. А просто тому, що він вважав, що всі всередині дуже чесні і шляхетні, і кожен міг би стати порядною людиною, якби тільки доклав зусиль. Він так вірить, що палає, наче полум’я, полум’я, більше, ніж він сам. У нього є мрія, і всі ми — частина його мрії, засіб, і його мрія формує світ навколо нього. Дивно, але ніхто не хоче його розчаровувати. Хоча, якщо подумати, це було б те саме, що вдарити найбільше цуценя у всесвіті. Це якась магія».
— Позолота стирається, — сказав Дуболом і одразу ж швидко додав: — Але це гарний годинник.
— Я хочу вручити його сьогодні ввечері, — сказав Морква. — Ми всі підемо… випити.
— Не найкраща ідея, — сказала Анґва.
— Краще завтра, — сказав Колон. — На весіллі ми будемо почесною вартою. Об’єднаємо мечі у вигляді арки.
— У нас на всіх лише один меч, — похмуро згадав Морква.
Вони опустили очі.
— Це нечесно, — сказала Анґва. — Мені байдуже, хто вкрав те, що вкрали у найманців, але він не міг не спробувати з’ясувати, хто вбив пана Клевця. А на Летицію Невдаліс чомусь узагалі всім начхати.
— Я б хотів з’ясувати, хто в мене стріляв, — сказав Щебінь.
— Чорти! Яким зухвальцем потрібно бути, щоб вкрасти щось у найманців, — сказав Морква. — Ось що сказав капітан Ваймз. Він сказав, що потрібно бути дурнем, щоб спробувати пробратися до найманців.
Вони знову опустили очі.
— Наприклад, клоуном або блазнем? — замислився Щебінь.
— Щебню, він мав на увазі не дурня з дзвіночками, — спокійним тоном пояснив Морква. — Він мав на увазі, що потрібно бути просто ідіо…
Він зупинився і подивився на стелю.
— О Боги, — сказав він. — Отак просто?
— Отак як? — спитала Анґва.
Хтось постукав у двері. Це був не ввічливий стукіт. Якщо такому не відчинити, то він просто увійде разом із дверима.
У кімнату впав вартовий. У нього не вистачало половини броні і був синець під оком, але в ньому досі можна було впізнати Черепа Червонодерева, вартового Денної сторожі.
Колон допоміг йому звестися на ноги.
— Черепе? Що, бійка?
Череп подивився на Щебня і пхикнув.
— Гади напали на штаб Сторожі.
— Хто?
— Вони!
Морква поплескав його по плечу.
— Спокійно, зараз він — не троль, — почав він, — а молодший констебль Щебінь — не салютувати! — Тролі напали на Денну сторожу?
— Вони ламають бруківку!
— Їм не можна довіряти, — зауважив Щебінь.
— Кому? — здивувався Череп.
— Тролям. Неприємні типи, як на мене, — сказав Щебінь з усією переконаністю троля зі значком. — За ними потрібно пильно стежити.
— А що з Вивертом? — поцікавився Морква.
— Не знаю! Ви повинні щось зробити.
— Нас розпущено, — сказав Колон. — Такий наказ.
— Та щоб тебе!
— Що ж, — радісно сказав Морква. Він витягнув з кишені шматочок олівця і зробив маленьку галочку у своєму чорному блокноті. — У тебе досі є той будиночок на Простецькій вулиці, так? Сержанте Червонодереве?
— Що? Що? Так! Що з того?
— А орендна плата досі не більша, ніж фартинг на місяць?
Червонодерев дивився на нього одним справним оком.
— Ти в нас не як усі чи що?
Морква подарував йому велику усмішку.
— Можливо. Що ж. То більше фартинга чи ні? Що скажеш?
— Там ґноми бігають, шукаючи бійки, а ти розпитуєш мене про нерухомість?
— Фартинг?
— Не будь дурнем! Там не менше п’яти доларів на місяць!
— Ага, — сказав Морква, знову тицьнувши олівцем у сторінку блокнота. — Це, звичайно, інфляція. І, здається, у тебе є місце для приготування їжі… І принаймні два і третина гектарів землі і більше половини корови?
— Ну добре, так і є, — нервувався Червонодерев. — Це якийсь жарт, чи що?
— Здається, вимоги щодо власності ти ледь-ледь, але пройшов, — сказав Морква. — Відповідно до законодавства, для громадян з хорошою репутацією можуть бути застосовані поблажки. Нарешті, як гадаєш, чи не відбулося у місті злісних порушень закону та порядку?
— Перекинули тацю Нудля Від-Душі-Відриваю. А його самого змусили з’їсти дві ковбаски його ж власного виробництва!