— І що робимо далі? — спитала дівчина.
— Напевне, прямуємо до штабу Сторожі, — сказав Морква. — Гадаю, сержант Колон хоче прочитати вечірній звіт.
Вона також чудово освоїла мистецтво прямування. Це такий особливий стиль ходи, популярний серед офіцерів усього мультивсесвіту — м’який підйом коліна, ретельний помах ногою та власне стадія ходіння, яка може тривати годинами, вулиця за вулицею. Для молодшого констебля Щебня мистецтво прямування було ще далеко попереду, принаймні доти, доки він не навчиться салютувати, не падаючи з ніг.
— Сержант Колон — це отой товстун? — уточнила Анґва.
— Так.
— А для чого йому ручна мавпа?
— А-а-а, — зрозумів Морква. — То це ти про капрала Ноббса.
— Він узагалі людина? Його обличчя схоже на обробну дошку.
— Бідолаха, у нього виняткова колекція прищів. Що він тільки з ними не робив. Але запам’ятай, ніколи не ставай між ним і дзеркалом.
Людей на вулицях було небагато. Було надзвичайно спекотно, навіть для Анк-Морпорка. Кожна поверхня випромінювала тепло. Річка неквапливо повзла своїм руслом, наче студент, що вибрався з ліжка об одинадцятій ранку. Люди, в яких не було надзвичайно важливих справ надворі, ховалися в підвалах і виходили тільки вночі.
Морква прямував задушними вулицями з власницьким виглядом та легким душком поту чесного вартового, вряди-годи вітаючись із перехожими. Моркву знали всі. Його було легко впізнати — у Сторожі більше не було вартових заввишки два метри і з полум’яно-рудим волоссям. Крім того, він тримався так, ніби все місто було його приватною власністю.
— Хто той чолов’яга з кам’яним обличчям? Я бачила його у штабі Сторожі, — продовжила розпитувати Анґва, коли вони проходили Широким шляхом.
— То був троль Щебінь, — відповів Морква. — Він трошечки побув злочинцем, однак потім закохався в Рубіну, і вона йому це заборонила.
— Та ні, той чоловік, не троль, — уточнила Анґва, яка, як і інші, була вражена тим, наскільки Морква далекий від розуміння метафор. — Обличчя у нього таке… наче він чимось дуже незадоволений.
— А, то капітан Ваймз. Та, думаю, він не може бути незадоволеним. Наприкінці тижня він іде у відставку й одружується.
— Щось у нього не дуже щасливий вигляд, — помітила Анґва.
— Це краще в нього спитати.
— Мені здається, що йому не до вподоби нові рекрути.
Ще одна риса, властива капралу Моркві, — він не вмів брехати.
— Так, він не дуже любить тролів, — сказав він. — Коли він почув, що ми повинні дати оголошення про набір тролів, то цілий день мовчав. А потім, щоб не почалося неприємностей, нам довелося оголосити набір іще й для ґномів. Хоча я й сам ґном, та місцеві ґноми в це не вірять.
— Невже? — здивовано подивилася на нього Анґва.
— Мене всиновили.
— Он як. Але я не троль і не ґном, — сказала Анґва своїм солоденьким голосом.
— Авжеж ні. Але ж ти жі…
Анґва зупинилася:
— Так ось у чому справа! О Боги! Зараз століття Летючої лисиці. Та невже він справді так думає?
— Він дещо старомодний.
— Доісторичний.
— Патрицій сказав, що Сторожу варто поповнити представниками меншин, — зауважив Морква.
— Меншин!
— Вибач. Хай там як, за декілька днів…
Десь по вулиці почувся галас. Вони обернулися і побачили, як хтось вискочив із таверни і побіг вгору вулицею, одразу ж за ним біг огрядний чоловічок у фартуху.
— Цей злодій не має ліцензії! Ловіть його!
— Ох, — виразив скромне обурення Морква. Він перейшов дорогу, Анґва — за ним. І нарешті товстун сповільнився.
— Доброго ранку, пане Фланелю. — привітався Морква. — Неприємності?
— Він украв у мене сім доларів, не маючи ліцензії на крадіжку, — поскаржився пан Фланель. — Зробіть що-небудь! Я плачу податки!
— Зараз ми рушимо в шалене переслідування, — спокійно інформував Морква. — Отже, сім доларів?
— Так, не менше чотирнадцяти.
Пан Фланель оглянув Анґву з голови до п’ят. Чоловіки рідко оминали таку нагоду.
— Чому це вона в шоломі? — здивовано спитав він.
— Це наш новий рекрут, пане Фланелю.
— Але ж вона…
Анґва посміхнулася до товстуна. Той відступив на крок назад.
— Ми йдемо в ногу з часом, пане Фланелю, — відповів Морква, прибираючи до кишені блокнот.
Пан Фланель нарешті зібрався з думками.
Не бачити мені моїх вісімнадцяти доларів, — сказав він із докором.
— О, nil desperandum, пане Фланелю, nil desperandum, — жваво зреагував Морква. — Вперед, констеблю Анґво, продовжимо наше розслідування.
Вони пішли, а Фланель так і залишився стояти з роззявленим ротом.
— Не забудьте про мої двадцять п’ять доларів, — крикнув він услід вартовим.
— І ми не будемо переслідувати злодія? — дивувалася Анґва, одночасно намагаючись не відставати від капрала.
— В цьому немає сенсу, — відповів він, повертаючи у вузенький провулок. Такий вузенький, що його можна і не помітити здалеку. Він прослизнув між сірими порослими мохом стінами і зник у тіні. — Цікаво, — продовжив він. — Б’юся об заклад, що небагато людей знають, що можна дістатися до Зефірної вулиці з Широкого шляху. Спитайте кого завгодно. Вони скажуть, шо Сорочокова алея закінчується глухим кутом. Та це не так. Просто проходиш вулицею Мормія, а далі лише треба просунутися між ось цими решітками — і ти виходиш на Натщесердечну алею. Корисні решітки, чи не так? А ось ми вже і у Колисьдавно-провулку…
Він пробрався до кінця провулка, а тоді спинився і прислухався.
— Чого ми чекаємо? — спитала Анґва.
Вона почула, як хтось біжить. Морква притулився до стіни і висунув руку до Зефірної вулиці. Гуп! Рука Моркви не поворухнулася, навіть коли в неї хтось врізався.
Вони подивилися на того, хто зараз лежав на землі без тями. По бруківці котилися срібні доларові монети.
— Боже праведний! — побивався Морква. — Бідолаха Тут-і-Зараз! Він же обіцяв мені, що більше не буде красти. Що ж… — Морква взяв його за ногу. — Скільки там грошей? — звернувся він до Анґви.
— Схоже, лише три долари, — відповіла вона.
— Чудово. Якраз стільки, скільки було вкрадено.
— Але ж пан Фланель сказав…
— Ворушись. Повертаємося до штабу Сторожі. Тут-і-Зараз, сьогодні твій щасливий день.
— Чому щасливий? — питає Анґва. — Його ж упіймали.
— Так. Ми. Це краще, ніж попастися Гільдії злодіїв. Вони не такі добрі, як ми.
Голова Тут-і-Зараза стукотіла по бруківці.
— Украв три долари і одразу ж додому, — зітхнув Морква. — Тут-і-Зараз, мабуть, найгірший злодій у всьому світі.
— Але ж ви казали, що Гільдія злодіїв…
— Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є.
Поки Тут-і-Зараз прямував до в’язниці, рахуючи бруківку головою, вбивали клоуна.
Він простував містом з упевненістю людини, яка виплатила річний податок до Гільдії злодіїв. Аж от перед ним з’явилася темна фігура в капюшоні.
— Гей, Гуляко!
— Ой, привіт. Едвард, правильно?
Фігура завагалася.
— Я просто повертаюся до гільдії, — пояснив Гуляка.
Фігурка в капюшоні кивнула.
— Усе гаразд? — Гуляка почав непокоїтися.
— Мені дуже ш-ш-шкода, — сказала фігура. — Але це на благо всього міста. Н-н-нічого особистого.
Він підійшов до клоуна ззаду. Гуляка відчув хрускіт, і його власний внутрішній всесвіт вимкнувся.
Потім він сів.
— Ой, — простогнав він, — боляч…
Та було вже не боляче.
Едвард де Гибль дивився на нього з жахом.
— Он… Я не хотів бити тебе так сильно! Я тільки хотів, щоб ти прибрався з дороги!