— Дідько! — закричав Грим-Ас. — Як ти пронюхав? Хто тобі сказав?
— Цього я не можу сказати, — відповів Морква. — Але все одно це логічно. У кожну гільдію є лише один вхід, але двори гільдій поєднані одним парканом. Достатньо лише пробити стіну.
— Запевняю, ми про це не знали, — сказав клоун.
Сержант Колон аж закляк від захвату. Йому часто доводилося бачити, як блефують люди з поганими картами, але він ще ніколи не бачив, як хтось блефує взагалі без карт.
— Ми подумали, що це просто невдалий жарт, — сказав клоун. — Ми вирішили, що молодий Гуляка просто вправлявся з новим жартом, а потім його знайшли мертвим, а ми так і не…
— Я хочу оглянути отвір, — сказав Морква.
Решта вартових демонстрували у дворі мініатюру за мотивами команди «Вільно!».
— Капрале Ноббсе?
— Що, молодший констеблю Дуболоме?
— Що ж таке всі кажуть про ґномів?
— Ой, не треба мені тут. Це знають усі, хто хоч щось знає про ґномів, — сказав Ноббі.
Дуболом прокашлявся.
— Ґноми не знають, — сказав він.
— Чого ґноми не знають? Що ти маєш на увазі?
— Але ж нам ніхто не розповідав, що ж там усі знають про ґномів, — поскаржився Дуболом.
— Може, всі думають, що ви це і так знаєте? — припустив Ноббі.
— Я не знаю.
— Ну гаразд, — сказав Ноббі. Він поглянув на тролів, потім схилився до Дуболома і прошепотів щось йому на вухо.
Дуболом кивнув.
— То це все?
— Так. Гм… це правда?
— Що? О, так. Звичайно. Для ґномів це нормально. Звичайно, у когось більший, ніж в інших.
— Ось про що всі говорять, — сказав Ноббі.
— У мене самого, наприклад, такий сталеплавний агрегат, що всі ґноми заздрять.
— Та ні! Я не про це! Я мав на увазі не той агрегат. Я мав на увазі… — Ноббі знову перейшов на шепіт. Вираз обличчя Дуболома не змінився.
Ноббі поворушив бровами.
— Це правда? Правда?
— Та звідки мені знати? Я не знаю, які там у людей поршні. Ми виготовляємо поршні не за розмірами, а такі, щоб відповідали виробу, в який їх будуть встановлювати.
Ноббі вгамувався.
— Принаймні одне точно правда, — сказав він. — Ви, ґноми, справді любите золото? Це ж правда?
— Звичайно, ні. Не будь дурнем.
— Але ж…
— Ми просто так говоримо, щоб затягти його до ліжка.
Вони стояли у спальні клоуна. Колон час від часу замислювався про те, що клоуни роблять, коли залишаються на самоті. І ось він усе бачив. Тут були і велика розпірка для взуття, і спеціальний широкий прес для прасування штанів, і дзеркало з непристойно великою кількістю свічок, кілька тюбиків гриму промислового масштабу… і ліжко, яке нагадувало звичайну ковдру на підлозі… тому що нею і було. Розкішне життя у клоунів та блазнів не шанувалося. Гумор — це серйозна справа. У стіні був отвір, достатньо великий, щоб через нього могла пройти людина. Поруч хтось нагромадив невелику купу розбитої цегли.
З іншого боку була темрява.
З іншого боку люди за гроші вбивали інших людей.
Морква просунув голову і плечі крізь отвір, але Колон спробував витягнути його назад.
— Почекай, друже, ти навіть уявити не можеш, які жахи криються за цими стінами…
— Ось і хочу дізнатися.
— Може, там камера для тортур, темниця або навіть помийна яма!
— Сержанте, тут спальня новобранця.
— Ось бачиш!
Морква переступив межу гільдій. Найманці могли почути, як він рухається крізь морок. То був морок Гільдії найманців, дещо концентрованіший, але менш похмурий, ніж морок блазнів.
Знову з’явилася капралова голова.
— Там давно нікого не було, — сказав він. — Підлога покрита пилом, але сліди ще можна розгледіти. А двері зачинені на засув. З цього боку.
За головою з’явилася решта Морквиного тіла.
— Я просто хочу переконатися, що повністю розумію ситуацію, — сказав він доктору Грим-Асу. — Гуляка пробив отвір до Гільдії вбивць, так? А потім він пішов і підірвав того дракона? А потім повернувся крізь цей отвір? То як же його вбили?
— Безумовно, це були найманці, — сказав доктор Грим-Ас. — Вони діяли у межах своїх повноважень. Зрештою, зазіхання на майно гільдії — дуже серйозне правопорушення.
— Хтось бачив Гуляку після вибуху? — питав Морква.
— Так, його бачили. Того дня біля воріт чергував Красунчик. Він чітко пам’ятає, що Гуляка виходив з гільдії.
— Він впевнений, що бачив саме Гуляку?
Доктор Грим-Ас подивився на нього порожнім поглядом.
— Звичайно.
— Як він може бути впевненим?
— Як? Звичайно, він його упізнав. Це коли ти бачиш людину і одразу знаєш, хто вона. Ти дивишся на хлопчину і кажеш… це він. Це називається у-піз-на-ван-ня, — голова блазнів навмисне розділив останнє слово на склади. — Це був Гуляка. Красунчик сказав, що той був дуже стурбованим.
— А-а-а. Чудово. Залишилося лише декілька питань. У Гуляки були друзі серед найманців?
— Не знаю… можливо, можливо. Ми не забороняємо відвідування.
Морква подивився на обличчя Грим-Аса і посміхнувся.
— Звичайно. Здається, я закінчив.
— Якби ж лише він взявся за щось типовіше, — сказав доктор Грим-Ас.
— На зразок відер із побілкою над дверима чи пирогів із заварним кремом? — припустив сержант Колон.
— Саме так!
— Що ж, ми можемо йти, — сказав Морква. — Маю сміливість припустити, що ви не будете подавати скаргу на найманців?
Доктор Грим-Ас спробував зобразити паніку. Але це не дуже добре вийшло, оскільки грим на його обличчі зображав широку усмішку.
— Що? Авжеж ні! Я маю на увазі… якби найманець увірвався до нашої гільдії, я маю на увазі, не у справах, а для того, щоб щось викрасти, ну, ми б, напевне, також діяли у межах своїх повноважень. Ми б могли…
— Залити йому сорочку кетчупом? — спитала Анґва.
— Вдарити його по голові міхуром на палиці? — продовжив Колон.
— Можливо.
— У кожної гільдії свої методи, — сказав Морква. — Здається, ми готові йти, сержанте. Принаймні тут нам робити більше нічого. Докторе Грим-Асе, перепрошую за незручності. Я бачу, що останні події дуже вас непокоять.
Клоун обм’якнув від полегшення.
— І не кажіть. Не дякуйте. Радий допомогти. Я знаю, у вас своя робота.
Він провів їх у двір, не змовкаючи ні на мить. Решта вартових забрязкала зброєю, стаючи по команді «Струнко!».
— Насправді… — сказав Морква, коли його виводили за ворота. — Ви ще дещо можете зробити.
— Звичайно, звичайно.
— Гм, я знаю, що це трохи нахабно, — сказав Морква, — але мене завжди цікавили звичаї гільдій… тому… Може, хтось міг би показати нам ваш музей?
— Перепрошую? Який музей?
— Музей Гільдії блазнів?
— О, то ви про Залу ликів. Це не музей. Звичайно. Нічого секретного в ньому немає. Красунчику, запиши це. Капрале, ми будемо раді показати вам приміщення у будь-який час.
— Дякую вам, докторе Грим-Асе.
— Завжди радий.
— Якраз зараз я закінчую роботу, — сказав Морква. — Зараз було б добре, раз я вже тут.
— Ти не можеш закінчити роботу, коли — ай! — сказав Колон.
— Перепрошую, сержанте?
— Ти мене вдарив!
— Ой, я випадково наступив тобі на ногу, сержанте. Вибач.
Колон спробував прочитати натяк на обличчі Моркви. Він звик до простого Моркви. Складний Морква лякав його так само, як налякав би напад дикої качки.
— Ми, е-е-е, будемо, е-е-е, нам час іти, чи не так? — сказав він.
— Немає сенсу залишатися тут, ми все з’ясували, — сказав Морква, роблячи дивну мармизу. — Цієї ночі у нас вихідний, правильно?
Він оглянув дахи.
— О, ну, тепер, коли ми все з’ясували, час іти, — сказав Колон. — Так, Ноббі?
— О, так, у нас все гаразд, ми все з’ясували, — сказав Ноббі. — Дуболоме, чув?