— Ото й усі справи?
— Усі? Усі? Ну. Звичайно. Ти не зовсім собака. Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, що це таке. Але Великий Фідо… він сказав їм: «Скиньте свої тісні нашийники, — сказав він. — Кусайте руку, яка вас годує. Підніміться і вийте». Він дав їм гордість, — пояснював Гаспод голосом, який був сумішшю страху та захоплення. — Він сказав їм: «Будь-який собака, не вільний духом, — це мертвий собака». Минулого тижня він розірвав добермана просто за те, що той вертів хвостом до перехожого.
Анґва подивилася на інших собак. Всі вони були, м’яко кажучи, недоглянуті. Всі вони також дивним чином були не схожі на собак. Серед них був невеличкий білий пудель, на якому ще промальовувалися сліди витонченої стрижки. На його плечі досі висіли клапті від собачого жилета. Але всі ці собаки не бігали, як навіжені, і не сварилися. Всіх їх поєднував однаковий цілеспрямований погляд, який вона бачила і раніше, але не у собак.
Гаспод явно тремтів. Анґва прослизнула до пуделя. Під брудною шерстю вона розгледіла нашийник із діамантами.
— Цей Великий Фідо, — цікавилася вона, — він якийсь вовк чи що?
— У духовному відношенні всі собаки є вовками, — сказав пудель, — але вони були цинічно і жорстоко відмежовані від своєї справжньої долі маніпуляціями так званого людства.
Звучало, як цитата.
— Так сказав Великий Фідо? — ризикнула Анґва.
Пудель повернув голову. Вперше вона побачила його очі. Вони були червоними і світилися від божевілля. Все, що має подібні очі, може вбити кого завгодно, бо божевілля, справжнє божевілля, може пробити кулаком навіть найтовщу дошку.
— Так, — сказав Великий Фідо.
Він був нормальним собакою. Просив ласощі, качався на спині, сідав за командою, приносив палку. Щовечора його виводили на прогулянку.
У його історії не було раптового спалаху світла. Одного разу він просто лежав у своєму кошику і думав про своє ім’я (а тоді його звали просто Фідо). І він думав про свій кошик, на якому було написано «Фідо». Він думав про свою ковдру, на якій було написано «Фідо», і про миску, на якій було написано «Фідо», однак головне — він думав про свій нашийник, на якому було написано «Фідо», і щось десь глибоко в його мозку почало «клацати», і він з’їв свою ковдру, покусав свого господаря і вискочив через кухонне вікно. Уже надворі лабрадор, у чотири рази більший за Фідо, спробував похихикати з його коміра, і вже через тридцять секунд тікав, завиваючи від болю.
І це було лише початком.
Ієрархія собак була простою справою. Фідо просто розпитував навколо зазвичай приглушеним голосом, бо завжди тримав у щелепах чиюсь лапу, поки не знайшов лідера найбільшої банди диких собак у місті. Місцеві — тобто собаки — досі говорять про битву між Фідо та Скаженим Гавтаєм Артуром, ротвейлером з одним оком та дуже поганою вдачею. Але більшість тварин не борються до смерті, лише до очевидної поразки, а Фідо перемогти було неможливо, бо він був крихітною блискавичною смугою жорстокості у нашийнику. Він висів на боках Скаженого Гавтая Артура, поки бідолашний не поступився, і тоді, на його неабиякий подив, Фідо взяв і убив його. Щось із цим собакою було не так — ти міг перемолоти його у м’ясорубці, але навіть його рештки відмовлялися здаватися. І навіть до фаршу з Фідо краще не повертатися спиною.
Тому що у Фідо була мрія.
— Якісь проблеми? — спитав Морква.
— Отой троль образив цього ґнома, — сказав ґном Міцнорук.
— Я чув, як виконувач обов’язків констебля Щебінь віддавав наказ молодшому констеблю… Ґрольфу Піжамі… — сказав Морква. — Щось не так?
— Він троль!
— І що?
— Він образив ґнома!
— Наказ — це такий військовий термін, — пояснив сержант Колон.
— А цей клятий троль сьогодні врятував моє життя, — крикнув Дуболом.
— Чого це?
— Чого це? Чого це? Тому що це моє життя, ось чого це! Так вийшло, що я дуже до нього прив’язався!
— Я мав на увазі не…
— Просто стули пельку, Аббо Міцноруче! Що ти можеш знати про нашу військову справу, цивільний! Чому ти такий дурний? От зараза! Я занадто короткий для всього цього лайна!
У дверях нависла тінь. Вуглеморд зараз був майже повністю горизонтальною формою, темною масою із ліній руйнування і рівних поверхонь. Його червоні очі підозріло блищали.
— І ви відпускаєте ось це! — простогнав ґном із натовпу.
— Ми не маємо причин тримати його під арештом, — сказав Морква. — Той, хто вбив пана Клевця, був досить малим, щоб проникнути через дверний отвір майстерні ґнома. Троль не міг цього зробити хоча б через свій розмір.
— Але всі знають, що він поганий троль! — не вщухали крики Міцнорука.
— Я в житті ніфого не зробив, — сказав Вуглеморд.
— Не можна його відпускати просто зараз, — прошипів Колон. — Вони не дадуть йому спокійно піти!
— Я в житті ніфого не зробив.
— Слушна думка. Виконувачу обов’язків констебля Щебию!
— Сер?
— Добровольцем його.
— Я в житті ніфого не зробив.
— Ви не можете цього зробити! — крикнув ґном.
— Не хочу до Сторожі, — пробурчав Вуглеморд.
Морква схилився до нього.
— Там сотня ґномів. У кожного — велика сокира, — прошепотів він.
Вуглеморд блимнув очима.
— Я доброволець.
— Виконувачу обов’язків констебля, приведіть його до присяги.
— Дозволите рекрутувати ще одного ґнома, сер? Для підтримки балансу?
— Вперед, виконувачу обов’язків констебля Дуболоме.
Морква зняв шолом і витер лоба.
— Здається, одна проблема вирішена, — сказав він.
Натовп прошивав його очима.
Він весело усміхнувся.
— Всі вільні. Всі, хто має інші справи — розходитеся, — сказав він.
— Я в житті ніфого не зробив.
— Так… але… тут така справа… — почав Міцнорук. — Якщо Клевця вбив не троль, то хто?
— Я в житті ніфого не зробив.
— Розслідування ще триває.
— То ви не знаєте!
— Але з’ясуємо.
— Справді? І коли, хотілося б і нам знати?
— Завтра.
Ґном завагався.
— Добре, отже, — сказав він з крайньою неохотою. — Завтра. Але краще, щоб це і справді було завтра.
— Гаразд, — пообіцяв Морква.
Натовп розійшовся чи принаймні трохи розвіявся. Тролі, ґноми й люди, жителі Анк-Морпорка, ніколи не прагнули покидати місце, де щойно була вистава.
Виконувач обов’язків констебля Щебінь, настільки роздуваючи груди від гордості, що суглоби на його руках ледь торкалися землі, оглядав свої війська.
— Слухати мене, дурні тролі!
Він зробив паузу, і наступна думка одразу посіла своє місце.
— Слухайте мене дуже уважно! Тепер ви у Сторожі! Це перспективна кар’єра! — сказав Щебінь. — Я виконував свій обов’язок лише десять хвилин і вже отримав підвищення! Це — чудові перспективи отримати престижну роботу у місті! Ось ваш кийок із гвіздком. Їсти ним! Спати на ньому! Коли Щебінь каже: «Стрибати!» — то ви питаєте… «Якого кольору?» Все будемо робити за числами. А я знаю багато числів.
— Я в житті ніфого не зробив.
— Вуглеморде, час розумнішати. У твоєму рюкзаку ґудзики з мундира фельдмаршала!
— Ніфого не брав.
— Зараз же йди і зроби мені тридцять два! Ні! Краще зроби шістдесят чотири!
Сержант Колон потирав перенісся. «Ми живі, — подумав він. — Троль образив ґнома перед натовпом ґномів. Вуглеморд… так, Вуглеморд… порівняно з ним, Щебінь — мале дитя… Вуглеморд вільний і навіть тепер вартовий. Морква натовк пику писок Майонезові. Морква сказав, що ми все з’ясуємо до завтра, а вже темно. Але ми досі живі. Капрал Морква — божевільний».
Гавкайте на них, собаки! Від цієї спеки ми всі втрачаємо розум.
Анґва слухала, як виють інші собаки, і думала про вовків.
Вона кілька разів бігала зі зграєю вовків, тому багато про них знала. Ці собаки не були вовками. Вовки взагалі були мирними і досить простими істотами. Взагалі вожак зграї був схожий на Моркву. Морква так же гармоніював із містом, як міг би гармоніювати і з густими лісами.