Собаки розумніші за вовків. Вовкам не потрібен розум. У них є інші засоби для виживання. Але собаки… розумом їх наділили люди, хотіли вони цього чи ні. Вони, звичайно, жорстокіші за вовків. Цим їх також наділили люди.
Великий Фідо перетворив свою групу бродячих псів у те, що, як міг подумати невіглас, було вовчою зграєю. Своєрідна пухнаста машина для вбивства.
Вона озирнулася.
Великі собаки, маленькі собаки, товсті собаки, худі собаки. Вони всі дивилися на пуделя, що говорив, і їхні очі мерехтіли божевільним світлом.
Про Долю.
Про Дисципліну.
Про Природну Перевагу Собачої Раси. Про Вовків. Тільки Великий Фідо розумів вовків не так, як їх розуміла Анґва. У мріях Великого Фідо вони були більшими, жорстокішими, мудрішими. Вони були Царями Лісу, Нічними Жахіттями. Вони мали величні імена, наприклад, Блискавичне Ікло або Срібний Бік. Кожен собака мріяв стати вовком.
Великий Фідо схвалив кандидатуру Анґви. Він сказав, що вона дуже схожа на вовка.
Усі вони, наче в трансі, слухали маленького пса, який час від часу псував повітря від напруження та захвату, розповідаючи їм, що природа задумувала собак значно більшими. Анґва з радістю посміялася б з усього цього, однак вона не була певна, що залишиться після такого живою.
Тим паче, потім вона побачила, що сталося з маленьким дворовим песиком, який більше був схожий на щура, аніж на собаку, і якого пара тер’єрів виволокла прямо в центр кола, звинувачуючи в тому, що він приніс людині палку. Такого зі своїми браттями не робили навіть вовки. У вовків не було свого зводу правил. Вони були не потрібні. Для того, щоб бути вовками, вовкам не потрібні правила.
Коли страта закінчилася, вона озирнулася і побачила, що Гаспод сидів у кутку і намагався бути непомітним.
— Якщо ми зараз втечемо, вони будуть нас переслідувати? — спитала вона.
— Навряд чи. Зустріч закінчено.
— Тоді побігли?
Вони поважно зайшли у провулок і, переконавшись, що їх не помітили, щодуху помчалися геть.
— Чорти б його побрали! — вилаялася Анґва, коли від натовпу собак їх відділяло не менше пари провулків. — Він що, скажений?
— Ні, скажений — це коли в тебе піна з рота йде, — сказав Гаспод. — А він безумний. Це коли піна йде з мозку.
— Вся та чортівня про вовків…
— Як на мене, собака має право мріяти, — сказав Гаспод.
— Але вовки взагалі не такі! Вони навіть не мають імен!
— У кожного є ім’я.
— У вовків немає. Навіщо вовку ім’я? Вовк знає, хто він, і знає, ким є решта його зграї. Це все… образ. Запах, відчуття, форма. Вовки навіть не мають слова на позначення вовка як виду! У них все не так. Імена — це людське.
— Собаки мають імена. У мене є ім’я. Гаспод. Це моє ім’я. Так мене звуть, — похмуро сказав Гаспод.
— Ну… Я не можу пояснити чому, — сказала Анґва. — Але у вовків немає імен.
Високо на небі, чорному, як чашка кави, яка геть не була чорною, висів місяць.
Його світло перетворило місто на мережу срібних ліній та тіней.
Колись Вежа мистецтв була центром міста, але міста зазвичай поволі мігрують, і центр Анк-Морпорка тепер був за кілька сотень ярдів від неї. Хоча вежа все ще височіла над містом; її чорний силует вимальовувався у вечірньому небі, намагаючись бути чорнішим, ніж це могла забезпечити звичайна тінь.
Навряд чи хтось звертав особливу увагу на Вежу мистецтв. Вона завжди була там. Вона просто є. Люди майже ніколи не дивляться на звичні речі.
Почувся слабкий дзвін металу об камінь. Якщо б ви наблизилися до вежі і подивилися на чітко визначене місце, то на якусь мить вам здалося б, що на її вершину повільно рухається щось іще чорніше за темряву.
На мить місячне світло освітило тоненьку металеву трубку, перекинуту через спину чорної фігури. Потім вона знову прослизнула в тінь, продовжуючи підніматися вгору.
Вікно було зачинене зсередини.
— Але вона завжди залишає його відчиненим, — проскиглила Анґва.
— Напевне, сьогодні вирішила зачинити, — сказав Гаспод. — Навколо багато дивних людей.
— Вона знається на дивних людях, — сказала Анґва. — Більшість з них живе в її будинку!
— Тобі просто треба обернутися людиною і розбити вікно.
— Я не можу цього зробити! Я ж буду абсолютно голою!
— Так ти і зараз абсолютно гола. Яка різниця?
— Зараз я не у людській подобі! Різниця є!
— Я ніколи в житті нічого не одягав. Особисто мене це ніколи не турбувало.
— Штаб Сторожі, — пробурмотіла Анґва. — У штабі Сторожі повинно щось бути. Принаймні запасна кольчуга. Шматок тканини чи що завгодно. І двері завжди погано зачинені. Туди!
Вона побігла, і Гаспод зі скавулінням потрюхикав за нею.
Хтось співав.
— Дідько! — сказав Гаспод. — Лишень поглянь на це.
Повз них промарширувало (якщо це можна так назвати) четверо вартових. Двоє ґномів, двоє тролів. Анґва упізнала Щебня.
— Довший крок! Частіший крок! Найгірші новобранці, яких я тільки бачив! Ноги піднімайте!
— Я в житті ніфого не зробив.
— Ось і час зробити хоч фось у своєму жалюгідному житті, молодший констеблю Вуглеморд! Такі порядки у Сторожі!
Загін повернув за ріг.
— Що відбувається? — здивувалася Анґва.
— Гадки не маю. Я міг би дізнатися більше, але жоден з них не зупинився відлити.
Навколо штабу Сторожі у Псевдополь-Ярді зібрався невеликий натовп. Вони, здавалося, також були вартовими. Сержант Колон стояв під мерехтливою лампою, щось писав у блокноті і розмовляв з маленьким чоловічком із великими вусами.
— Ім’я?
— СІЛАС! СКРУТНОЖИТ!
— А ти часом не міський оповісник?
— ТАК, ЦЕ Я!
— Гаразд. Королівський шилінг йому. Виконувачу обов’язки констебля Дуболоме, приймай до загону.
— А ХТО ТАКИЙ ВИКОНУВАЧ ОБОВ’ЯЗКІВ КОНСТЕБЛЯ Дуболом? — запитав Скрутножит.
— Я тут, унизу.
— АЛЕ Ж ТИ! ҐНОМ! Я ЩЕ НІКОЛИ…
— Стояти струнко, коли звертаєшся до шеф… началь… старшого за званням, — зробив зауваження Дуболом.
— У Сторожі немає ні ґномів, ні тролів, ні людей, — сказав Колон. — Просто вартові, зрозумів? Так каже капрал Морква. Звичайно, якщо хочеш до загону Щебня, виконувача обов’язків констебля Щебня…
— Я ЛЮБЛЮ ҐНОМІВ, — поспіхом уточнив Скрутножит. — ЗАВЖДИ ЛЮБИВ. ХОЧА У СТОРОЖІ ЇХ І НЕМАЄ, ВОНИ МЕНІ ВСЕ ОДНО ПОДОБАЮТЬСЯ, — трохи замислившись, додав він.
— Ти швидко вчишся, — похвалив Дуболом. — Зробиш собі кар’єру. Можна сказати, зад фельдмаршала вже в тебе в серветці. Кру-у-угом. Кроком руш!
— Це вже п’ятий доброволець, — повідомив Колон капралу Ноббсу, коли Дуболом та його новобранець зникли в темряві провулка. — Навіть декан Академії приходив. Дивовижно.
Анґва подивилася на Гаспода. Той знизав плечима.
— Щебінь, безумовно, відмінний учитель, — сказав Колон. — Ліпить новобранців, немов пластилін. Хоча, — додав він, — через десять хвилин у його руках усе перетворюється на пластилін. Нагадує мені одного старшину часів, коли я ще був новобранцем.
— Жорсткий був чолов’яга? — запитав Ноббі, прикурюючи сигарету.
— Жорсткий? Жорсткий? Не те слово! Тринадцять тижнів чистої каторги, ось як це було! Ранкова пробіжка довжиною десять миль. Щоранку! Половину часу проводиш по шию в багнюці! А він кричить на тебе, як несамовитий! Одного разу він змусив мене всю ніч чистити вбиральні зубною щіткою! Ми прокидалися від ударів палицею з шипами! Ми стрибали через обручі, наче леви в цирку, ми ненавиділи його усім нутром. І якби хоч у когось із нас вистачило мужності, ми би з радістю його прибили. Звичайно, ніхто з нас цього не зробив. Три місяці ми відчували себе живими мерцями… Але… знаєш… після випускного параду… ми дивилися на себе, кожен у новенькій формі, справжні солдати. Розуміли, як ми змужніли… І потім ми зустріли його в шинку… Це — таке відчуття… — собака і перевертень дивились, як він витирає сльозу. — Тоді я. Молотильних Джексон і Каббан Мотика, всі втрьох обступили його посеред провулка… І нарешті влаштували йому справжнє пекло. Після цього мені ще три дні довелося лікувати кулаки, — Колон висякався. — Щаслива юність… Ноббі, льодяника хочеш?