— Та давай.
— І дай ще одного маленькому песику, — додав Гаспод. Колон дав йому цукерку і лише потім замислився, чому він це зробив.
— Бачиш? — хизувався Гаспод, стискаючи цукерку своїми огидними зубами. — Я геній! Я просто геній!
— Молися, щоб Великий Фідо про це не розвідав, — сказала Анґва.
— Ні. Він мене не чіпає. Я для нього загадка. У мене є Сила, — він енергійно почухав вухо. — Слухай, а навіщо тобі повертатися? Ми могли б…
— Ні.
— І так все моє життя, — поскаржився Гаспод. — «Дивись, он Гаспод. Дай йому копняка».
— Ти ж казав, що в тебе є велика щаслива родина, до якої ти завжди можеш повернутися, — сказала Анґва, штовхаючи двері.
— А? Ну, так. Правильно, — швидко виправився Гаспод. — Так. Але мені подобається моя своєрідна незалежність. Звичайно, мене вмить приймуть удома, варто лише захотіти.
Анґва піднялася сходами і лапою відчинила найближчі двері.
Це була спальня Моркви. Його запах, якогось золотисто-рожевого кольору, наповнював кімнату.
На одній стіні висів малюнок ґномської шахти, приколотий канцелярськими кнопками. На іншій був великий аркуш дешевого паперу, де олівцем було акуратно намальовано багато перехресть та зроблено багато поміток. Така собі карта міста.
Перед вікном, саме там, куди би його поставила адекватна людина, щоб якомога ефективніше використовувати денне світло та не витрачати забагато свічок (які стояли на балансі міста), стояв невеликий столик. На ньому були якісь папірці та скляночка з олівцями. Тут же стояв старий стілець. Хитку ніжку стільця тримав у кілька разів складений аркуш паперу. Більше в кімнаті не було нічого. Хіба що ще скриня для одягу. Кімната нагадала їй кімнату Ваймза. Сюди приходили спати, а не жити.
Анґві стало цікаво, а чи є у вартових якесь особисте життя? Тобто поза службою? Вона не могла уявити сержанта Колона в цивільному. Коли ти вартовий, то ти завжди вартовий, що було досить вигідно для міста, оскільки заробітна плата видавалася лише за десятигодинний робочий день.
— Гаразд, — сказала вона. — Мене цілком влаштовує простирадло. Заплющ очі.
— Чого це? — спитав Гаспод.
— Задля порядності!
Гаспод хвилину посидів із порожнім поглядом. Нарешті він сказав:
— А, я зрозумів! Так, я точно тебе зрозумів. Боженьки, ти не хочеш, щоб я дивився на оголену жінку. А то ще мене опанує хіть. Почну думати всіляке. Ой, боженьки.
— Ти знаєш, про що я!
— А ось і не знаю. І не знаю. Собаки ніколи не переймалися питанням одягненості… чи як його назвати, — Гаспод знову почухав за вухом. — Розумієш, ти змішуєш дві метазмінні. Це все не так працює.
— У собак все інакше. Ти знаєш, про що я. У будь-якому випадку, собаки від природи голі.
— Як і люди.
Анґва обернулася людиною.
Одне Гасподове вухо притислося до голови. Він ненароком заскиглив.
Анґва потягнулася.
— Знаєш, що найгірше? — продовжила вона. — Волосся. Доводиться вичісувати реп’яхи. І всі ноги вкриті багнюкою.
Вона смикнула з ліжка простирадло і обмотала його навколо себе. Вийшла така собі тога.
— Ось, — сказала вона, — буває і гірше, правильно?
— Що?
— Можеш розплющити очі.
Гаспод моргнув. В обох подобах Анґва тішила погляд, але у перехідний момент, коли сигнал блукав між станціями видів, на неї краще було не дивитися. А особливо — після обіду з трьох страв.
— Я думав, ти катаєшся по підлозі та гарчиш, а твоє волосся відростає або відпадає залежно від частини тіла, — пробурмотів Гаспод.
Анґва подивилася у дзеркало. Важливо було себе оглянути, поки ще працював нічний зір.
— Чого це?
— Ну… все це… боляче?
— Це більше схоже на чхання усім тілом. Як гадаєш, у нього десь є щітка для волосся? Ну, проста така щітка для волосся? У всіх є щітка для волосся.
— Дуже… сильне… чхання?
— Мене б улаштувала навіть щітка для одягу.
Коли заскрипіли двері, вони завмерли.
Увійшов Морква. У темряві він не помітив гостей і поплентався до столу. Кімнату осяяв спалах. Почулося шипіння сірки. Він запалив сірник, після чого запалив і свічку.
Він зняв шолом, а потім осів так, ніби вага всього світу раптово впала на його плечі.
Він сказав:
— Ні, це неправильно!
— Що неправильно? — спитала Анґва.
Морква озирнувся.
— Що ти тут робиш?
— Поки ти проводила розвідку в Гільдії найманців, у тебе вкрали уніформу, — підказав Гаспод.
— У Гільдії найманців, — повторила Анґва, — в мене вкрали уніформу. Під час розвідки.
Морква уважно на неї дивився.
— Там був якийсь стариган, — відчайдушно продовжувала вона. — Він увесь час бурмотів.
— «Чорти б їх. Тисячолітня рука й креветко!»
— Так!
— Старий Тхір Рон, — зітхнув Морква. — Напевно, уже пропив. Хоча, я знаю, де він живе. Нагадай мені піти і поговорити з ним, коли буде час.
— І ти не спитаєш, у що вона була одягнена під час розвідки в гільдії? — прошепотів Гаспод із-під ліжка.
— Замовкни! — не витримала Анґва.
— Що? — не зрозумів Морква.
— Я дізналася, чия то була кімната, — швидко промовила Анґва. — Його звали…
— Едвард де Гибль? — сказав Морква, сідаючи на ліжко. Несамовито заскрипіли іржаві пружини.
— Звідки ти дізнався?
— Я думаю, ружжо викрав саме де Гибль. І саме він убив Гуляку. Але… найманець, який убиває безкоштовно? Це гірше, ніж ґноми та їхні інструменти. Це гірше, ніж клоуни та їхній грим. Я чув, що Ребус нетямиться від люті. Його найманці шукають хлопця по всьому місту.
— О. Ну. Мені б не хотілося бути на місці Едварда, коли вони його знайдуть.
— Та я б і зараз не хотів опинитися на його місці. Бо я знаю, де це місце. У каналізації. Він мертвий.
— Отже, найманці його знайшли?
— Ні. Хтось інший. А потім його знайшли Дуболом і Щебінь. Здається, він мертвий уже кілька днів. Розумієш? Це все неправильно! Я витер грим Гуляки з його обличчя і зняв червоний ніс. Це точно де Гибль. І перука та сама. Саме він тієї ночі був у Клевця.
— Але… хтось повинен був стріляти у Щебня. І вбити жебрачку.
— Так.
Анґва сіла поруч з ним.
— І це був уже не Едвард.
— Так, — Морква розстебнув нагрудник і зняв свою кольчугу.
— Отже, ми шукаємо когось іншого. Когось третього.
— І жодних підказок! Лише чоловік із ружжом! Десь у місті! Де завгодно! Я втомився!
Пружини знову заскрипіли. Морква підвівся і, похитуючись, підійшов до столу. Він сів на стілець, поклав перед собою аркуш паперу, оглянув олівець, мечем загострив його, подумав і почав писати.
Анґва мовчки за ним спостерігала. Під кольчугою Морква носив шкіряний жилет з короткими рукавами. На лівому плечі у нього була родимка у формі корони.
— Ти все записуєш? Як капітан Ваймз? — трохи згодом спитала вона.
— Ні.
— Тоді що ти робиш?
— Пишу мамі й татові.
— Справді?
— Я завжди пишу мамі й татові. Я їм обіцяв. У всякому разі, це допомагає мені думати. Я завжди пишу додому листи, коли думаю. Мій тато також дає мені багато хороших порад.
Перед Морквою стояв дерев’яний ящик. У ньому були складені листи. Батько Моркви мав звичку відповідати синові на звороті його власних листів, оскільки у томських шахтах папір був за розкіш.
— І що то за поради?