Для Маструма Ридикуля, людини, яку сама Природа створила для того, щоб жити на свіжому повітрі і радісно знищувати все, що лише могло ворухнутися в кущах, справжньою таємницею було те, чому Скарбій (а його Природа створила, щоб цілісінький день сидіти у невеликій кімнаті, складаючи цифри) час від часу поринав у себе. Він пробував всілякі засоби, щоб, як він це називав, його розрядити. Це могли бути жорстокі розіграші, несподівані ранкові забіги (зазвичай від когось або від чогось). А ще він любив вискакувати з-за дверей у масці вампіра Віллі, що, на думку Архіректора, повинно було вивести Скарбія з себе та спрямувати ближче до реальності.
Саму службу збирався правити Декан, який ретельно її спланував; в Анк-Морпорку не було офіційної служби для укладання цивільного шлюбу, окрім офіційної заяви на зразок «О, ну якщо я вже влип…». Він захоплено кивнув Ваймзу.
— З такої поважної нагоди ми навіть почистили орган, — сказав він.
— Ха-ха, орган! — повторив Скарбій.
— І це потужний, найпотужніший ор… — Ридикуль зупинився і подав сигнал групі чаклунів-новобранців. — Заберіть звідси Скарбія і дайте йому трохи відпочити, гаразд? — скомандував він. — Здається, хтось знову нагодував його м’ясом.
З далекого кінця Великої зали почулося шипіння, а потім придушений писк. Ваймз поглянув на химерний масив труб.
— Лише самі міхи качають восьмеро студентів, — сказав Ридикуль, не звертаючи уваги на зойки тих самих студентів. — Цей орган має три набори клавіш і сто додаткових ручок, у тому числі дванадцять ручок із позначкою «?».
— Здається, немає такої людини, яка змогла б на ньому грати, — ввічливо зауважив Ваймз.
— А тут нам якраз сильно пощастило.
Ваймз почув звук, настільки гучний, що його слухові нерви відключилися. Коли вони знову підключилися, десь на порозі нестерпного болю, вони почули вступ і надзвичайно викривлені акорди «Весільного маршу» Фонделя. Той, хто грав цю дивовижну музику, лише нещодавно виявив, що інструмент не обмежується трьома наборами клавіш і може видавати цілий спектр спеціальних акустичних ефектів, починаючи з «Метеоризму» і закінчуючи «Веселим кудкудаканням». Серед усього цього вибухового коктейлю звуків іноді звучало просте «У-ук» як знак визнання власної творчості.
Десь під столом Ваймз заволав:
— Дивовижно! І його створив?
— Не знаю! Але на кришці написано «К.Т. Джонсон».
Останній стогін, останній ефект «Шарманка». Нарешті тиша.
— Хлопці наповнювали резервуари двадцять хвилин, — хизувався Ридикуль, встаючи та струшуючи одяг від пороху. — «Глас Божий» грай трохи стриманіше. Хороший хлопчик!
— У-ук!
Архіректор повернувся до Ваймза, на обличчі якого застигла стандартна передшлюбна гримаса. Зала поступово заповнювалася.
— Я не експерт, — сказав він, — але у тебе є обручка, чи не так?
— Так.
— А хто виведе наречену до вівтаря?
— Її дядько Горищаус. Він трохи несповна розуму, але вона наполягала.
— А дружба хто?
— Що?
— Дружба. Друг нареченого. Він подає тобі обручку і повинен одружитися з нареченою, якщо ти втечеш. Декан ретельно вивчив це питання. Так, Декане?
— Точно, — сказав Декан, який весь попередній день провів за «Книгою з етикету леді Дейрдри Ваґґон». — Коли вона з’явиться, точно повинна вийти за когось заміж. Не можна дозволити, щоб незаміжні наречені швендяли по всьому місту, провокуючи суспільні заворушення.
— Я зовсім забув про дружбу! — сказав Ваймз.
Бібліотекар, який перестав мучити орган і вирішив дати йому зарядитися, зрадів.
— У-ук?
— Гаразд, іди і знайди його, — сказав Ридикуль. — У тебе ще майже пів години.
— Це не так просто. Вони ж на деревах не ростуть!
— У-ук?
— Гадки не маю, кого попросити.
— У-ук!
Бібліотекар дуже хотів стати дружбою. Дружбі дозволялося цілувати дружок, а їм не дозволялося тікати. Тому він дуже засмутився, коли Ваймз не погодив його кандидатуру.
Виконувач обов’язків констебля Дуболом наполегливо піднімався сходами Вежі мистецтв і щось бурчав собі під ніс. Він знав, що не може скаржитися. Це було чесне жеребкування. Як сказав Морква, не можна наказувати підопічним робити те, чого сам не можеш зробити. Жуйці дісталася коротка соломинка, а це означало — ха-ха! — довгий шлях наверх.
Це означало, що якщо будуть якісь неприємності, він пропустить усе цікаве.
Він не звернув жодної уваги на тонку мотузку, що звисала з вікна далеко вгорі. Якби він навіть її помітив… Що з того? Це була просто мотузка.
Гаспод вдивлявся у тіні.
Звідкись у темряві почулося гарчання. Це було не звичайне собаче гарчання. Первісні люди чули такі звуки у найглибших печерах.
Гаспод сів. Обрубок його хвоста невпевнено стукнув по землі.
— Я знав, що рано чи пізно знайду тебе, — сказав він. — Старий добрий нюх. Найтонший інструмент, відомий собаці.
Знову почулося гарчання. Гаспод заскавулів.
— Справа в тому, — почав він. — Розумієш… тут таке… справа в тому… мене послали… до тебе…
Сучасна людина також могла почути такі звуки. Незадовго до того, як стати покійником.
— Я тебе розумію… Не хочеш говорити, — продовжував Гаспод. — Але справа в тому… Так, я знаю, про що ти зараз думаєш. Гаспод виконує накази людини?
Гаспод змовницьки подивився через плече, ніби там могло бути щось гірше, ніж те, що перебувало перед ним.
— Саме звідси у всіх собачих бід лапи ростуть, розумієш? — не вгамовувався пес. — Цього навіть Великий Фідо не може второпати. Розумієш? Ми ж з тобою бачили собак у Гільдії, правда? Чули, як вони виють. О так, «смерть людям» і все таке. Але під усім цим ховається страх. Якийсь голос повторює: «Поганий пес». Він лунає не ззовні, він приходить зсередини, прямо з твоїх кісток. Собаку створила людина. Я це розумію. Хотілося б не розуміти, але вже так повелося, що розумію. Це моя сила — розуміти. Я читав книги. Ну, жував книги.
Темрява мовчала.
— А ти водночас і вовк, і людина. Правильно? Так, тобі також важко. Я розумію. Подвійне життя. Але, виходить, ти — також частково собака. Тому що насправді собака — це наполовину вовк і наполовину людина. Ти правильно сказала. У нас навіть є імена. Ха! Тож наші тіла говорять нам одне, а свідомість говорить інше. Це життя собаки. Саме це означає бути собакою. Б’юся об заклад, ти не можеш від нього втекти. Не назавжди. Він твій господар.
Темрява щосили мовчала. Гасподу здалося, що він почув рух.
— Він хоче, щоб ти повернулася. Річ у тім, що, якщо він тебе знайде, то все. Він буде говорити, а ти будеш підкорятися. Але якщо ти повернешся із власної волі, то це вже буде твоє рішення. Людиною ти будеш щасливіша. Я маю на увазі, що я можу тобі запропонувати? Ловити щурів чи викушувати бліх? Розумієш, не знаю, як сказати… Може, це не така вже й проблема? Просто нікуди не ходиш шість-сім вечорів на місяць…
Анґва завила.
Поодинокі шерстинки, що ще залишилися на спині Гаспода, стояли дибки. Він спробував згадати, де в нього яремна вена.
— Думаєш, я хотів за тобою плентатися? Шукати тебе? — спитав він. Кожне слово було чистою правдою. — Річ у тім… фактично… Я… — запинався пес. — Тьху! Собаче в собаки життя!
Він трохи подумав і зітхнув.
— О, згадав. Це та, що на горлі, — сказав він.
Ваймз вийшов на сонячне світло, хоча того й було небагато. Хмари прийшли з Осереддя. І…
— Щебню?
Дзеньк.
— Капітане Ваймзе, сер!
— Хто всі ці люди?
— Сторожа, сер.
Ваймз спантеличено витріщився на пів десятка різномастих вартових.
— Ти хто?
— Молодший констебль Ґрольф Піжама, сер.
— А ти… Вуглеморд?
— Я в житті ніфого не зробив.
— «Я в житті ніфого не зробив, сер»! — закричав на нього Щебінь.