— Вуглеморд? У Сторожі?
Дзеньк.
— Капрал Морква каже, що в кожному десь глибоко є приховане добро, — сказав Щебінь.
— А які твої обов’язки, Щебню?
Дзеньк.
— Інженер, відповідальний за глибокі підземні роботи, сер!
Ваймз почухав голову.
— Це майже жарт, правда ж? — спитав він з надією.
— Це новий шолом, який зробив для мене мій товариш Дуболом, сер. Ха! Люди тепер не зможуть казати: «Дивись, он пішов дурний троль!». Вони тепер казатимуть: «Дивись, он пішов той симпатичний військовий троль, який дослужився уже до виконувача обов’язків констебля, за ним велике майбутнє, така Доля йому на роду написана».
Ваймз спробував це перетравити, купаючись у променях Щебневої посмішки.
— А де сержант Колон?
— Тут, капітане Ваймзе.
— Фреде, мені потрібен дружба.
— Так, сер. Я покличу капрала Моркву. Він просто перевіряє дахи…
— Фреде! Я знаю тебе більше двадцяти років! О Боги, тобі потрібно просто постояти поруч. Фреде, хто, крім тебе, може так гарно стояти?
Вмить з’явився Морква.
— Капітане Ваймзе, перепрошую за запізнення. Гм. Ми дуже хотіли зробити вам сюрприз.
— Що? Який сюрприз?
Морква пошарудів у сумці.
— Ну, капітане… від імені Сторожі… тобто більшості Сторожі…
— Почекай хвилинку, — сказав Колон, — його світлість тут.
Стукіт копит та брязкання збруї сповіщали про наближення екіпажа лорда Ветінарі.
Морква поглянув навкруги та на екіпаж. Потім знову на екіпаж. Потім підняв очі.
На даху вежі заблищав метал:
— Сержанте, хто охороняє Вежу? — спитав він.
— Дуболом, сер.
— О. Гаразд, — він кашлянув. — У будь-якому випадку, капітане… ми всі склалися і… — він зробив паузу. — Виконувач обов’язків констебля Дуболом?
— Так. Він надійний.
Карета Патриція була уже на півдорозі до площі Сатор. Морква вже міг розгледіти худу темну фігуру на задньому сидінні.
Він поглянув на великий сірий моноліт вежі.
Він побіг.
— Що сталося? — не зрозумів Колон.
Ваймз також побіг.
Кулаки Щебня вдарилися об землю, і він кинувся за ними.
І тоді до Колона дійшло — то був якийсь несамовитий біль, наче хтось подув йому на оголений мозок.
— От же лайно! — пробурчав він собі під ніс.
Кігті скреготали по землі.
— Він схопився за меч!
— А ти чого чекала? Ось хлопець перебуває на вершині світу, у нього з’являється зовсім новий аспект життя, щось, вочевидь, краще, ніж прогулянки містом. І тут він обертається і бачить — бачить вовка. Могла б хоч натякнути. Щось на зразок: «У мене ці дні календаря». Облиш, ти не можеш звинувачувати його в тому, що він здивувався.
Гаспод звівся на лапи.
— Отже, ти збираєшся виходити, чи я повинен зайти туди, щоб ти розірвала мене на шматочки?
Побачивши, як до нього біжить вартовий, лорд Ветінарі встав. Ось чому перший постріл потрапив йому в стегно, а не в груди.
Тоді Морква увірвався у двері екіпажа і стрибнув прямо на Патриція, закривши його своїм тілом. Наступний вистріл поцілив у Моркву.
Анґва покинула своє укриття.
Гаспод трохи розслабився.
— Я не можу повернутися, — сказала Анґва. — Я…
Вона завмерла. Її вуха смикнулися.
— Що? Що?
— Його поранено!
Анґва напружилася.
— Стій! Почекай на мене! — волав Гаспод. — Стій! Тільки не в Затінки!
Третій постріл відколов від Щебня шматок породи. Щебінь з розбігу влетів в екіпаж, пробив його стінку та роз’єднав карету і коней. Коні побігли геть. Кучер з блискавичною швидкістю порівняв поточні умови праці та заробітну платню і, зробивши висновки, зник у натовпі.
Ваймз пробрався у перекинуту карету. Ще один постріл влучив у бруківку біля його руки.
— Щебню?
— Сер?
— Живий?
— Трохи сочуся, сер.
Наступної миті стрілець поцілив у колесо екіпажа над Ваймзовою головою. Колесо почало несамовито обертатися.
— Моркво?
— Пройшло через плече, сер.
Ваймз поповз на ліктях.
— Доброго ранку, ваша світлосте, — нестямно привітався він. Потім відкинувся назад і дістав скрючену сигару. — Маєте прикурити?
Патрицій розплющив очі.
— А, капітане Ваймзе. І що зараз відбувається?
Ваймз вишкірився. «Весело, — подумав він, — я ніколи не відчуваю себе по-справжньому живим, поки хтось не намагається мене вбити. Ось тоді помічаєш, що небо синє. Зараз не таке вже й синє, якщо подумати. Хмарно. Але принаймні я його помічаю».
— Ми чекаємо на наступний постріл, — сказав він. — І тоді рушимо в укриття.
— Здається… я втрачаю багато крові, — сказав лорд Ветінарі.
— Хто б міг подумати, що вона у вас є, — сказав Ваймз з відвертістю людини, якій недовго лишилося жити. — Моркво, як ти?
— Рука рухається. Болить… до чорта, сер. Але ви маєте ще гірший вигляд.
Ваймз опустив погляд.
Його весільне вбрання було залите кров’ю.
— Мабуть, уламками влучило, — сказав він. — Я навіть не відчув.
Він спробував намалювати у своїй уяві ружжо.
Шість трубок, одна за одною. У кожній шматок свинцю і заряд порошку № 1, які заряджаються в ружжо, наче в арбалет. Він замислився, скільки часу знадобиться, щоб перезарядити усі шість…
Але ж він у нас під ковпаком! З Вежі є лише один вихід!
Так, ми сидимо тут, внизу, на прострілюваній місцевості, а він стріляє в нас своїми свинцевими кулями, але він же у нас під ковпаком!
Задихаючись і нервово пукаючи, Гаспод мчав через Затінки. Серце йому впало ще нижче, коли він побачив перед собою зграю собак.
Він спробував проштовхнутися крізь сплутаний клубок лап.
Анґва опинилася посеред кола.
Гавкіт припинився. Кілька великих собак відсунулися вбік. Великий Фідо крокував прямо на Анґву.
— Так-так-так, — почав він, — а тут у нас зовсім не собака. Може, шпигунка? Ворог є завжди. І скрізь. Вони схожі на собак, але всередині вони не собаки. Куди зібралася?
Анґва загарчала.
«Лихо! — подумав Гаспод. — Може, вона й знешкодить кількох. Але ж це вуличні, собаки».
Він проповз під парою тулубів і став посеред кола. Великий Фідо втупився в нього своїми червоними очима.
— І Гаспод тут, — сказав пудель. — Я здогадувався.
— Не чіпай її, — сказав Гаспод.
— О? То ти готовий за неї поборотися, чи не так? — сказав Великий Фідо.
— У мене є Сила, — погрожував Гаспод. — І ти це знаєш. Я зроблю це. Я не побоюся застосувати Силу.
— На це нема часу! — буркнула Анґва.
— Ти цього не зробиш, — сказав Великий Фідо.
— Зроблю.
— Проти тебе обернеться лапа кожного собаки в місті…
— Я володію Силою. Розступіться.
— Якою Силою? — спитав Мужик. З його пащі крапала слина.
— Великий Фідо знає, про що я, — сказав Гаспод. — Він знає. Тепер ми з нею підемо звідси. Гаразд? Поволі, поволі…
Собаки дивилися на Великого Фідо.
— Взяти їх, — скомандував він.
Анґва показала зуби.
Собаки вагалися.
— Щелепа вовка в чотири рази сильніша, ніж у будь-якого собаки, — сказав Гаспод. — І це у звичайного вовка…
— Чого стоїте? — кричав Великий Фідо. — Ми зграя! Жодної пощади! Взяти їх!
— Але зграя не так працює, — сказала Анґва. — Зграя — це добровільне об’єднання вільних осіб. Зграя не атакує, бо їй так наказано. Зграя атакує, коли кожен у ній вирішив, що треба атакувати.
Кілька більших собак припали до землі… Анґва крутила головою, очікуючи, хто перший накинеться…
Один собака рив землю лапою…
Гаспод зробив глибокий вдих і поправив щелепу.
Собаки кинулися на них.
— СИДІТИ! — заверещав він людською мовою.