Команда прострибала туди-сюди по всьому провулку, і п’ятдесят відсотків тварин підкорилися. Але це були задні п’ятдесят відсотків. Собаки в центрі кола лише відчули, як їхні ноги спробували зігнутися…
— ПОГАНИЙ ПЕС!
…І собаки у провулку застогнали від непосильного відчуття расового сорому, яке змушувало їх щулитися, що не дуже добре підходило для атаки.
Гаспод поглянув на Анґву. Навколо них посипалися зіщулені собаки.
— Я ж казав, що в мене є Сила! — сказав він. — А зараз тікаймо!
Собаки не схожі на котів, котрі весело терплять господаря лише до тих пір, доки він не винайде відкривачку для консервів, з якою можна впоратися лапою. Собак створили люди. Вони взяли вовків і наділили їх людськими рисами — непотрібним розумом, іменами, бажанням підкорятися та дратівливим комплексом неповноцінності. Усім собакам сняться вовчі сни, і кожен собака мріє покусати свого Творця. Кожен пес глибоко в своєму серці знає, що він Поганий Пес…
Але лютий дзявкіт Великого Фідо зруйнував чари.
— Взяти їх!
Анґва мчала бруківкою. На іншому кінці алеї стояв візок. А за візком стіна.
— Не туди! — заскиглив Гаспод.
Собаки зграєю неслися за ними. Анґва стрибнула на візок.
— Я не залізу! — крикнув захеканий Гаспод. — У мене лапа!..
Вона стрибнула вниз, вхопила його зубами за загривок і знову скочила на візок. Потім — на дах сараю, далі — на якийсь виступ у камені. Під її лапами посунулося кілька черепиць. Вони опинилися на даху будинку.
— Мені погано!
— Жамовкни!
Анґва пробігла по гребені даху, потім перестрибнула провулок, важко приземлившись у якусь древню солому.
— Ай!
— Жамовкни!
Але собаки не відставали. Провулки у Затінках були не такими вже й широкими.
Під ними розгорнувся ще один вузький провулок.
Гаспод ритмічно похитувався у щелепах перевертня.
— Вони досі позаду!
Відчувши, як Анґва знову напружила м’язи, Гаспод заплющив очі.
— Ні! Тільки не через Патоковидобувний тракт!
Сплеск прискорення — і мить спокою. Гаспод щосили заплющив очі…
…Анґва приземлилася. Її лапи зашаруділи по мокрому даху. Знову попадала черепиця, але Анґва вперто прямувала до гребеня даху.
— Зараз можеш мене відпустити, — сказав Гаспод. — Так, прекрасний момент. Дивися, он вони!
Переслідувачі видерлися на дах на протилежному боці тракту, але, оцінивши відстань, почали задкувати. Кігті шаруділи по черепиці.
Анґва обернулася, намагаючись вдихнути. З моменту першого стрибка вона намагалася не дихати, бо ще тоді добряче вдихнула аромат Гаспода.
Вони почули люте дзявкання Великого Фідо.
— Боягузи! Тут не більше двадцяти футів! Для вовка це — ніщо!
Собаки з сумнівом оцінювали відстань. Іноді собака мусить зупинитися і дати собі чесну відповідь на запитання: «До якого виду я належу?»
— Це легко! Я покажу! Дивіться!
Великий Фідо трохи відбіг назад, зупинився, повернувся, побіг… і стрибнув.
Траєкторію його польоту не можна було описати словом «крива». Маленький пудель прискорився до космічної швидкості, беручи швидкість не з м’язів, а з вогню, який палав всередині нього.
Його передні лапи торкнулися черепиці, на мить торкнулися її гладкої поверхні, однак не знайшли, за що зачепитися. Настала тиша. Він сповзав через край даху…
…І повис.
Він підняв очі і побачив, що його тримав знайомий собака.
— Гаспод? Це ти?
— Я, — сказав Гаспод, тримаючи пуделя в зубах.
Пудель майже нічого не важив, але ж і Гаспод практично не мав ваги. Він випростав лапи, шукаючи, за що зачепитися, але на шляху не було нічого надійного. Він невблаганно сповзав разом із пуделем, поки його передні лапи не опинилися в жолобі, і той почав тріщати.
Перед Гасподом відкрився неймовірно гарний вид на тракт. З висоти третього поверху.
— Дідько! — вилаявся він.
Могутні щелепи схопили його за хвіст.
— Фідпусти його, — пробурмотіла Анґва.
Гаспод спробував похитати головою.
— Не жаважай! — гордо сказав він кутиком рота. — Шміливий пеш фрятував штановище! Героїшний порятунок на даху! Ні!
Жолоб знову затріщав.
«Історія мого життя, — подумав він. — Скорочується у мене перед очима…»
Великий Фідо відчайдушно смикався.
— За що ти мене тримаєш?
— За нашийник, — сказав Гаспод крізь зуби.
— Що? До біса його!
Пудель намагався вивільнитися, люто сіпаючись у повітрі.
— Пвипини шмикатися, йолоп! Ти фшіх наш погубиш! — гарчав Гаспод.
На протилежному даху зграя собак з жахом спостерігала за подіями. Жолоб знову затріщав.
Кігті Анґви залишали на черепиці білі сліди.
Великий Фідо смикався і обертався, намагаючись звільнитися від нашийника.
Нарешті той порвався.
Песик зробив у повітрі сальто, на якусь мить завис, після чого ним оволоділа гравітація.
— Свобода!
І полетів додолу.
Лапи Анґви вислизнули з-під неї, Гаспод полетів назад і приземлився на дах, дриґаючи ногами. Вони видерлися на гребінь і повалилися на нього, силкуючись перевести подих.
Поки Гаспод намагався позбутися червоного туману перед очима, Анґва відійшла назад, розігналася та перескочила наступний провулок. Гаспод виплюнув комірець Великого Фідо. Той скотився по даху і зник день унизу.
— Дякую! — закричав він. — Дуже дякую! Так! Залиш мене тут, саме так! І що, що в мене лише три лапи нормальні? Не хвилюйся за мене! Якщо мені пощастить, я впаду раніше, ніж подохну з голоду! О, так! Історія мого життя! Ти і я, дівчинко! Разом! У нас навіть могло щось вийти!
Він обернувся і подивився на собак, що вишикувалися на даху по той бік тракту.
— Гей ви всі! Геть звідси! ПОГАНІ ПСИ! — прогавкав він.
Він ковзнув на інший бік даху. Внизу був провулок, але туди можна було лише впасти. Він прокрався до даху сусідньої будівлі, але знову опинився у глухому куті. Поверхом нижче він помітив балкон.
— Інтелект, — пробурмотів він. — Ось що нас відрізняє. Вовк, звичайний вовк, він би зістрибнув, а якби не зміг зістрибнути, то залишився б тут помирати. Тоді як я, за рахунок свого неперевершеного інтелекту, можу оцінити ціле… оце все в цілому… і знайти рішення шляхом застосування розумових процесів.
Він штовхнув ґарґуйлю, яка сиділа біля жолоба.
— О оі реа?
— Якщо ти не допоможеш мені потрапити на той балкон, я надзюрю тобі у вухо.
— ВЕЛИКИЙ ФІДО?
— Що?
— ДО НОГИ.
Існувало дві теорії щодо подальшої долі Великого Фідо.
Одну висунув Гаспод на підставі спостережень. Вона полягала в тому, що його останки забрав Старий Тхір Рон і тут же продав їх кушніру, тож Великий Фідо врешті-решт знову побачив денне світло, уже у якості пари пухнастих навушників і пари ворсистих рукавичок.
В іншу увірували всі інші собаки. Вона походила, можна сказати, із самого серця кожного собаки і полягала в тому, що він пережив падіння, втік з міста і врешті-решт очолив величезну зграю гірських вовків, які щоночі тероризували сільські садиби. І тоді копання у купах сміття і очікування на помиї біля задніх дверей людських осель здавалося… терпимим. Зрештою, вони страждали в очікуванні Великого Фідо. Його нашийник зберігали в таємному місці і регулярно показували іншим собакам, поки не забули і про нього.
Сержант Колон штовхнув двері кінчиком своєї піки.
Колись давно Вежа мала поверхи. Тепер вона була порожньою до самої верхівки, і порожнечу розсікали лише золоті промінці світла зі старовинних віконних бійниць.
Один промінь, наповнений блискучими часточками пилу, падав на те, що не так давно було виконувачем обов’язків констебля Дуболомом.
Колон обережно помацав тіло. Воно не ворушилося.
Те, що має такий вигляд, і не повинно ворушитися. Біля нього лежала понівечена сокира.
— О, ні, — зітхнув він.
Ще там була тонка мотузка, схожа на ті, що використовують найманці. Вона сіпалася. Колон підняв погляд на серпанок і витягнув меч.